Учасники наради більшістю голосів знову підтримали М. Скрипника. Серед тих, хто голосував за запропоновану ним резолюцію, були й однодумці Г. Пятакова та Г. Лапчинського «ліві комуністи», прибічники утворення окремої комуністичної партії на Україні. Їх розрахунок був простим – організаційно відірвана від РКП(б) КП(б)У стане знаряддям для зриву Брестського миру. Для підготовки з’їзду більшовицьких організацій України було призначено організаційне бюро, до якого ввійшли А. Бубнов, Я. Гамарник, В. Затонський, С. Косіор, І. Крейсберг та ін. Очолив оргбюро (став його секретарем) М. Скрипник. З його ж пропозиції було ухвалено назвати майбутню республіканську партійну організацію Комуністичною партією (більшовиків) України. Нарада не прийняла пропозиції полтавської групи більшовиків і «лівих» українських соціал-демократів назвати партію «Українською Комуністичною партією», оскільки це б суперечило її інтернаціональному характерові, а також відхилила запропоновану Е.Квірінгом назву партії «РКП(б) на Україні».

Однак на I з’їзді КП(б)У (5–12 липня 1918 р., Москва) М. Скрипник не зміг зміцнити своїх позицій. Запропоновані ним проекти резолюцій, зокрема, принципово важлива – про поточний момент, були заблоковані. Як і на Таганрозькій нараді, він запропонував з’їзду редакцію документа про утворення окремої, організаційно самостійної Компартії України. Однак у процесі дискусії з’ясувалося, що її автор не має аргументованої, чітко вибудованої логічної схеми. М.Скрипник після обговорення проектів резолюцій зняв свій варіант. Було прийнято пропозицію Е.Квірінга про утворення КП(б)У на правах обласної організації РКП(б).

Судячи з усього, зняття власної резолюції з голосування, схвалення іншої резолюції М. Скрипник не сприйняв як власну поразку. Перевагу, як і завжди, взяло уявлення про революційну доцільність, про найефективнішу форму життєдіяльності партійного організму.

Комуністичну партію України М. Скрипник завжди вважав своїм дітищем. Щоправда, доля склалася так, що йому ніколи не довелося очолювати КП(б)У, хоч, здавалось, підстав для цього у нього було не менше, ніж у інших, а відповідні плани час від часу виникали. Досить поширена думка, що це пов’язано з помилковою позицією М. Скрипника у питанні про утворення партії на I з’їзді КП(б)У, яку, начебто, йому не могли вибачити ні В.Ленін, ні ЦК РКП(б), ні партійний актив України.

Однак переконливими і логічними такі міркування визнати не можна. Першими секретарями ЦК КП(б)У обирали Г. Пятакова, Е. Квірінга, С. Косіора, які з багатьох принципових питань того нелегкого часу нерідко дотримувались, як офіційно оцінювалось у відповідних документах, хибних поглядів.

Очевидно, більшу роль грали інші мотиви. М. Скрипник, як правило, не примикав до жодної з течій, що тоді сформувалися і виявляли себе нерідко з полярних позицій. Він ніколи не прагнув до фракційності, до згуртування навколо себе якоїсь групи людей, завжди хотів бути вище за таку поведінку, сподівався, що принципово відстоює загальнопартійний інтерес. І поки точилася боротьба між представниками «лівих» і правих, він, природно, не міг реально претендувати на першу роль у партії, за яку йшло нерідко відчайдушне суперництво.

У січні 1919 р. М. Скрипник знову в уряді України – стає народним комісаром контролю і Верховної соціалістичної інспекції 11, сприяє налагодженню функціонування радянського апарату республіки. З наступом білогвардійської армії А. Денікіна він перебував на фронтах: начальник політвідділу Гомельського укріпленого району, начальник особливого відділу Південно-Східного (Кавказького) фронту.

Вернувшись після розгрому денікінщини на посаду народного комісара робітничо-селянської інспекції (травень 1920 р.), М. Скрипник в липні водночас стає керівником повноважного представництва Наркомату робітничо-селянської інспекції РСФРР в Україні. Він доклав енергійних зусиль, спрямованих на підвищення ефективності діяльності органів державної влади. Внесок М. Скрипника в радянське будівництво був настільки вагомий, що вже в липні 1921 р. його призначили на одну з ключових урядових посад – наркома внутрішніх справ 13, де тоді зосереджувалось керівництво левовою часткою процесів всього державного будівництва: від проведення виборчих кампаній різних рівнів, скликання всеукраїнських, губернських та інших з’їздів рад до вироблення регламентаційних документів щодо діяльності різних державних інституцій, місцевих органів влади. Виконувались, звісно, й традиційні для відомства функції щодо охорони громадського порядку та ще в складний повоєнний час. Окрім того, нарком внутрішніх справ очолював Всеукраїнську комісію з історії Жовтневої революції і КП(б)У (Істпарт), Головне архівне управління при Наркомосвіті (Головархів), Центральну раду захисту дітей, Українську комісію щодо обліку й розподілу установ і осіб, що евакуюються (Евакком), керував роботою низки інших державних і громадських організацій, був членом багатьох відповідальних інститутів і комісій.

Авторитет М. Скрипника як урядовця найвищого рангу істотно зріс. Він став членом Президії ВУЦВК, брав активну участь у засіданнях Раднаркому.

У січні 1922 р. його, за відсутності голови уряду Х. Раковського (перебував у відрядженні), на короткий час призначили заступником голови Раднаркому, а ВУЦВК – навіть тимчасово виконуючим обов’язки голови уряду України (зі збереженням на посаді наркома внутрішніх справ). Однак буквально через кілька днів заступником голови РНК став Д.Мануїльський, а за М.Скрипником залишили лише наркомівські прерогативи. У квітні 1922 р. його перемістили на посаду наркома юстиції України. У липні–серпні 1922 р. М. Скрипник знову працював заступником голови РНК, а з січня 1923 р. обійняв посаду Генерального прокурора республіки, перебуваючи весь цей час наркомом юстиції.

4. Ганебні репресії проти Миколи Скрипника

Важливою була роль М. Скрипника у виробленні найважливіших державних документів – конституцій Союзу РСР і Української СРР – він входив до складу союзної і республіканської комісій 18