перемиській та львівській єпархіях, залишаючи там православну ієрархію (Тетеря, в даному випадку, виступав не просто як представник козаччини, а цілого українського народу); дозволити самостійні дипломатичні зв'язки з Молдавією і Волощиною (зносини з Кримом відбувалися без перешкод); розпочати мирні переговори Речі Посполитої з Росією, вимагаючи, зокрема, звільнення ув'язнених козацьких старшин; готувати похід на Лівобережжя — Тетеря явно вважав, що підготовка такого походу не суперечить мирним переговорам з Росією; в його уявленні — та в уявленні вірної йому старшини — Лівобережжя було насильницьки відірваною частиною єдиного гетьманату України, а, в жодному випадку, не було частиною Росії, при цьому для зміцнення своєї влади на Правобережжі та поширення її на Лівобережжя гетьман просив польської військової допомоги (що, збігалося з власними планами короля, який думав, крім цього, відібрати від Росії Смоленщину, яка раніше входила до складу Речі Посполитої); гарантувати допомогу татар — кримських та буджацьких — для підтримки режиму Тетері.
Як не дивно, але здійснення майже всіх вимог Тетеря добився, що посередньо свідчило про його впливи у Варшаві, а також про його політичні здібності. Не зсунулися, однак, з мертвої точки польські антитолерантні суперкатолицькі принципи. Це, а також магнатський характер влади Тетері, який виступав як представник "клану Хмельницького", що сконцентрував у своїх руках справді великі багатства, відсахнуло від Тетері частину рядового козацтва та чернь. Історична пам'ять підказувала народові, що союз з Польщею не принесе добра.
У квітні спалахнули перші заворушення. Найбільший і найжорстокіший (почався з різанини поляків і євреїв у Паволочі) бунт вибухнув на території Паволоцького полку під керівництвом наказного полковника Івана Поповича-Ходорковського — незабаром після обрання гетьманом на Лівобережжі Івана Брюховецького, який зразу ж усунув двох інших претендентів на булаву Сомка і Золотаренка (їх пізніше стратили — 18 вересня в Борзні). Бунт швидко придушив генеральний осавул Петро Дорошенко (майбутній гетьман). Поповича видали міщани. Тетеря думав панувати залізною рукою — 15 липня Поповича стратили (четвертували або вбили на палю). Але взірці часів Богдана Хмельницького не підходили для гетьманування Тетері. Що могли дарувати популярному Великому гетьманові, того не могли прощати малопопулярному Тетері. Жорстокість не залякала, а озлобила.
15 липня 1663 року у Львові польський король Ян-Казимир вирішив іти походом — кількома колонами — в Україну. Разом було двадцять тисяч польського війська та близько сорока тисяч татар, що стояли в Молдавії. Війська просувалися повільно, але без інцидентів. Короля приймали добре — то була явна заслуга Тетері, який отримав у нагороду від короля Вільховецький ключ, а від одного з польських полководців, українського воєводи Стефана Чарнецького — право на брацлавське староство (обидва надання з їх перенесенням, після смерті Тетері, на дружину Олену). Лише 8 жовтня, на витоці зими, король з армією зупинився в Білій Церкві. Тетеря привів двадцять чотири тисячі козаків. Вітав короля, між іншим, також Юрій Хмельницький, вже під іменем архімандрита Гедеона. Спроби Брюховеького протидіяти дали дуже мало, а російський воєвода Ромодановський розпустив військо на зимівлю по Лівобережжі. Тетеря розсилав універсали по Лівому Березі; окремі міста перейшли на його бік. Мав Тетеря прихильників серед тамтешнього духівництва, невдоволеного втручанням Москви в українські церковні справи.
13 листопада об'єднані війська перейшли Дніпро. Козаки Тетері й поляки біля Ржищева, татари — біля Трипілля. Наступали двома колонами. Король, який відкинув пропозицію царя про перемир'я, рухався на північний схід, не зустрічаючи по дорозі серйозного спротиву. Київ залишили на боці в облозі. Далі боронилися лише великі міста — Переяслав, Ніжин, Чернігів, Батурин. Разом з королем просувався наказний гетьман Іван Богун — його слава відчиняла брами менших міст. Тетеря явно не хотів іти з королем. Він просувався південніше, блокуючи Запорожжя, де відбувся розкол — виникла партія на підтримку Тетері, проти Сірка і російського стряпчого Григорія Косатова. Тетеря ішов разом з частиною польських військ під командуванням Яна Собєського (майбутнього короля, цим походом датується початок їхньої дружби); на початок січня вони здобули п'ятдесят дві місцевості, боронилися (але впали) Прилуки, не здався Гадяч. Тетеря довго опирався наказам короля, врешті на коротко з'єднався з ним під Глуховом, який король облягав безрезультатно п'ять тижнів. З-під Глухова гетьман чимшвидше повернувся на Правобережжя, під приводом, що там почалося повстання.
Похід короля закінчився провалом. Зима видалася важкою, наступав голод (1663 рік був неврожайний), польські війська поводилися жорстоко, почалися розправи панів з підданими. Польські жовніри продавали татарам людей в ясир; одного чоловіка — за листочок тютюну. Король залишив Глухів, подався під Сєвськ. На воєнній раді 18 — 19 лютого 1664 року вирішили повертатися на Україну та до Польщі — король тікав на Могилів і Мінськ разом з литовським і часткою польського війська. Біля Новгорода-Сіверського розстріляли Богуна (27 лютого), склавши на нього невдачі й звинувачуючи в зв'язках з росіянами (дехто з істориків намагався цю страту приписати інтризі
Тетері, але там його тоді не було). Лівобережну Україну мав втримати С. Чарнецький, але це йому не вдалося.
Поштовх до повстань на Правобережжі дав запорозький кошовий Іван Сірко (універсали Брюховецького діяли слабо). В січні 1664 року Сірко пішов на буджацьких татар; повертаючись назад — у лютому — намагався пробитися до Чигирина, гетьманської столиці. В цей час Брацлав, Кальник, Могилів, Рашків, Умань, Сміла піддалися й Брюховецькому. Проти Тетері виникла змова, що розколола "клан Хмельницького". Ініціатори не дуже відомі,