Справді, десь на початку червня козаки (мабуть, повстанці Дрозденка) розгромили Тетерю і його загін, при цьому вони захопили чималі скарби й знищили гетьманський архів (якщо раніше не знищив його Сірко). Тетеря зберіг клейноди і найважливіші козацькі та гетьманські привілеї. Тікав він з невеликим почтом (усіх інших вірних собі козаків він відпустив від себе (через Бар, Кам'янець-Подільський на захід. У Польщі опинився в липні. Всупереч поширеним в історичній літературі легендам, гетьманства він ніколи не зрікався і булави не поклав. У вересні-жовтні 1665 року ще мав прихильників на Україні.

У Польщі було неспокійно — панувала атмосфера громадянської війни, точилися криваві бої королівських військ з загонами опозиції, яку очолив польський великий маршал і польовий гетьман Юрій-Себастіан Любомирський. Після однієї з перемог королівських військ 4 вересня 1665 року над бунтівниками (зрештою, перемоги тимчасової) до Яна-Казимира прибуло посольство гетьмана Тетері — послом був Іван Култак, — воно просило допомоги людьми і військовим спорядженням. Тетеря знав, що становище Брюховецького на Лівобережжі захиталося, розраховував на повернення Юрія Хмельницького і митрополита Тукальського на Правобережжя, яке могло б трохи заспокоїти народ. Та король не дав війська, бо війна з Любомірським тривала. 12 вересня 1665 року датовано останній відомий досі документ, в якому Тетеря ще називав себе повним титулом: гетьман його королівської милості військ запорозьких, брацлавський і чигиринський староста. Це був складений у Любліні контракт із коронним стражником Самуїлом Лєщинським (тим, що раніше допоміг Тетері отримати булаву), якому гетьман позичив понад 42 тис. золотих. Тетеря назовні намагався повернутися до того щоденного магнатського життя, з якого на неповні три роки його вирвало гетьманство. Ян Собєський писав до дружини в жовтні 1665 року, що "у пана Тетері у Варшаві можна купити кілька сороків прекрасних соболів...". У польській столиці вважали ще під кінець року, що Тетеря повернеться в Україну. Юрій Хмельницький і митрополит Тукальський, присягаючи 29 листопада на вірність королеві (такою була умова звільнення з Мальборку), погоджувалися, що місце їхнього перебування в Україні вкаже їм запорозький гетьман Павло Тетеря.

Спокій в Україні після втечі Тетері не запанував. Тепер стало очевидним, що не Тетеря був основною причиною повстання. Велася жорстока боротьба за українські землі між Москвою і Варшавою; Україна — як територія для експансії — поступово входила в орбіту турецької і татарської політики. А всі три сторони могли шукати і признавати не сильних гетьманів, а лише послушних собі маріонеток. Україна ж кривавила і тліла пожарищами. Руйнували її чужинці, але допомагали свої ж ватажки, отамани, полковники, кошові й гетьмани.

Враховуючи обставини 1662 — 1665 років, не можна мати ілюзій, що Тетеря, навіть як сильний гетьман (а такі амбіції він мав), міг би втриматися в Україні. Трагедія України у XVII столітті (та не лише в цьому), полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного зи прихильників-сусідів. Багатовікове межування з розбійницьким степом, який розглядав Україну та українців лише як резервуар ясиру, не давало можливості здійснювати перехід до незалежної держави без попереднього залежного періоду. А в інтересах жодної з сусідніх держав не могло бути бажання готувати Україну до переходу на незалежний шлях. Це чітко проявилося ще в пору Богдана Хмельницького, шанси в якого на незалежний розвиток Української держави були найбільші. Є підстави вважати, що ці обставини добре розумів також Тетеря, але хотів спробувати власного щастя. Один з творців Переяславської умови швидко розчарувався в Москві, як гаранті української державності. Гра з Польщею при допомозі Гадяцької умови також закінчилася поразкою — ще за Виговського. Тетеря фактично намагався відродити цю ідею, але Варшава виявилася надто слабкою, щоб захищати межі Тетериної соборної держави, нововідтвореного Руського великого князівства (не підлягає сумніву, що після перемоги над Брюховецьким та при нейтралізації Росії справа федерації — в ідеї якої історики дошукуються голландських чи швейцарських взірців — автоматично винеслась би на порядок денний), в якому сам гетьман вперто намагався утворити власне незалежницьке ядро (тому він боровся за вільні від польської адміністрації староства). Політичні конструкції Тетері теоретично були правильні, але їх виконання залежало не лише від нього та кармазинової козацької верхівки, яку він зібрав біля себе.

Тетеря не був і, мабуть, при своєму шляхетському способі мислення, не міг бути демагогом, брататися з рядовим козацтвом і черню, використовувати їх, принижуючись до їх рівня (цим популістським мистецтвом — кажучи сучасним терміном — з його сучасників володіли Брюховецький, Сірко, в деякій мірі Дорошенко). Для черні в нього були гроші й горілка — або жорстока розправа. Хоча, формально, член "клану Хмельницького", він не хотів бути іграшкою в його руках, зокрема в руках такого бездарного і обмеженого представника клану, як Юрій Хмельницький. Тетеря в цей час добре розумівся на людях, тому й підбирав з старшинської верхівки розумних і авторитетних спільників (Іван Богун, Остап Гоголь та ін.). Ворогів усував швидко й рішуче. Всіх цих якостей разом з безсумнівним дипломатичним хистом для зовнішніх стосунків вистачало б для залежної держави