Петро Дорошенко (1665—1676)
Після Тетері в 1665 році на короткий час гетьманська булава
опинилася в руках гетьмана Степана Опари, якого висунули татари.
Але Генеральна Рада обрала на гетьмана полковника Черкаського
Петра Дорошенка, унука гетьмана Михайла Дорошенка і з 1648 ро-
ку співробітника Богдана Хмельницького. Петро Дорошенко був «чо-
ловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України»,
— так характеризував його. М. Грушевський.
Дорошенко ставив своєю метою звільнити Україну від москов-
ської та польської влади і об'єднати її. А щоб досягнути цю мету,
вважав за найкраще спертися на Туреччину та Крим. Султан обіцяв
визнати Україну від Перемишля до Севська.
На початку Дорошенко мусів визнати польський суверенітет, бо
в більших осередках України стояли польські залоги. Крім того
треба було боротися з претендентами на булаву: полковник Брац-
лавський Дрозденко оголосив себе гетьманом. З великим напру-
женням Дорошенко здобув Брацлав. Кількість прихильників До-
рошенка зростала, хоч основною силою його були сердюки — най-
мане військо.
Року 1666, користаючись з ослаблення Польщі внаслідок пов-
стання проти короля, Дорошенко, з допомогою татар, завдав поль-
ському військові, під проводом Маховського нищівної поразки біля
Брацлава. Польські історики порівнювали значення цієї поразки
з розгромом під Жовтими Водами та Корсунем. Року 1667 Доро-
шенко з військом з 24.000 козаків та з кількома десятками тисяч
татар обложив польську армію в Галичині біля Підгайців. Але за- порожці, під проводом кошового отамана Сірка, напали на Перекоп,
і татари, Дорошенкові союзники, уклали з поляками сепаратний
мир. Дорошенко примушений був визнати підданство Польщі.
Трохи компенсував його успіх на Лівобережжі року 1669, але новий
наступ поляків звів той успіх нанівець, а обрання Многогрішного
гетьманом остаточно захитало справу об'єднання України. Року 1668
Дорошенко на Раді склав умови турецького протекторату: звіль-
нення України від Висли до Путивля.
Тяжкого удару завдали Дорошенкові запорожці, висунувши
проти нього претендента на гетьмана — Петра Суховія, якого виз-
нали татари. Цілий рік боровся Дорошенко з Суховієм. Ще гірше
стало, коли в Умані проголосили гетьманом Уманського полков-
ника, Михайла Ханенка. Боротьба з ним була дуже тяжка.
Року 1669 Дорошенко пробував домовитися з Польщею, викори-
ставши коронування нового короля, Михайла Вишневецького. До-
рошенко вимагав автономії в межах воєвідств: Київського, Черні-
гівського та Брацлавського і скасування унії. Тим часом Ханенко
просив лише автономії для козаків. Польський уряд затвердив геть-
маном Ханенка.
Почалася вперта війна з Польщею. На допомогу Дорошенкові
прийшли турки з султаном. Року 1672 зайнято Поділля й укладено
мировий договір в Бучачі: Польща зреклася прав на Поділля, яке
стало турецькою провінцією, і на козацьку Україну, яка стала са-
мостійною державою під протекторатом султана. Польща зобов'я-
залася платити Туреччині щороку контрибуцію — по 22.000 чер-
вонців. Бучацьку угоду польські історики вважають за найганеб-
нішу в історії Польщі." У 1673 році польський гетьман Ян Собєсь-
кий дав реванш, розбивши турків під Хотином, але Україна на
ньому нічого не виграла.
Поділя і частина Галичини з Чортковом стали турецькою про-
вінцією. Турки обертали храми на мечеті, грабували міста, забирали
людність у полон. Дорошенко дістав зруйновані Брацлавщину та
Київщину, звідки населення тікало на Запоріжжя, Гетьманщину,
Слобожанщину, обвинувачуючи його за те, що закликав турків і
татар. Улюбленець народу, він утратив його любов і довір'я, не
зважаючи на те, що завжди у внутрішній політиці рахувався з на-
родом. Найближчим дорадником гетьмана був митрополит Йосиф
Нелюбович-Тукальський, який перебував в Чигирині. Духом його
«гетьман живе і Україна», — так характеризував митрополита того-
часний єпископ Львівський Йосиф Шумлянський.
Тим часом лівобережний гетьман Іван Самойлович намовив мос-
ковський уряд використати ситуацію: війну поляків з турками,
смерть короля Михайла Вишневецького та підготову в Польщі до
елекції нового короля — і розпочати війну з Дорошенком. Коли мос-
ковсько-козацькі війська перейшли Дніпро, Черкаський і Канів-
ський полки перекинулись на їх бік. Інші загони билися завзято,
але сили ворога перемогли. У березні 1674 року Самойлович скликав
у Переяславі Генеральну Раду, на якій обрано його гетьманом обох
боків Дніпра. Самойлович обложив Дорошенкову столицю Чигирин,
але на допомогу прийшли турки та татари, і він повернувся на Лі-
вобережжя.
Турки, татари, дорошенківські загони нищили на Правобережжі
міста та села, які піддалися Самойловичеві і Ханенкові. Умань спа-
лено, а все її населення вирізано.
Король Ян Собеський вирушив із своїм військом проти турків і
зруйнував Брацлавщину. Тисячі людей знищено, забрано в полон.
Хто був в силах — тікав. «Україна оберталася в пустелю, засіяну
людськими кістками, наповнену руїнами й згарищами», — так ха-
рактеризував Правобережжя дослідник доби гетьмана Дорошенка,
проф. Д. Дорошенко.
Петро Дорошенко сам розчарувався у своїй політиці. До того ж
залишився він без дорадника: 1675 року помер митрополит Нелюбо-
вич-Тукальський. Дорошенко вирішив зректися гетьманства, пере-
дати булаву Генеральній Раді в Чигирині, а клейноди надіслав до
Москви. На вимогу царського уряду він удруге здав гетьманство на
руки Самойловича та Ромодановського і пішов на «почесне заслан-
ня»: спочатку був призначений за воєводу до В'ятки, а потім жив
до смерти (в 1698 році) в наданому йому селі Ярополчі під Москвою
Так трагічно склалося життя одного з найвидатніших гетьманів
який прагнув вибороти за всяку ціну незалежність України.
Туреччина не допустила об'єднання України під владою Самой
ловича і поставила гетьманом знову Юрія Хмельницького.
