Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Наукова робота

«Петро Григоренко: бунтівний генерал»

Дисидентський рух у СРСР – одна з найяскравіших сторінок боротьби за свободу. Розповідаючи про нього, неможливо не згадати Петра Григоровича Григоренка, українського генерала, який присвятив своє життя боротьбі за права кримських татар.

Петро Григоренко народився 16 жовтня 1907 року в с. Борисівка Приморського району Запорізької області, його родовід бере початок від запорізьких козаків. У 15-річному віці він переїхав на Донбас [4, c.117]. Там він працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом. Був активним комсомольцем, потім вступив у ВКП(б). З 1931 р. – професійний військовий, закінчив Харківський політехнічний інститут (1929-1931), у 1934р. – інженерний факультет Московської військово-інженерної академії ім. Куйбишева і Академію генерального штабу. У 1939-1943 рр. служив на Далекому Сході, брав участь у боях на Халхін-Голі, був поранений. У 1943-1945 роках Петро Григоренко – учасник Великої Вітчизняної війни, командир дивізії, був двічі поранений. Закінчив війну у званні полковника. Був нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни та шістьма медалями [7, c.16]. У 1945-1961 роках Петро Григорович працював на викладацькій і науковій роботі у Військовій академії ім. М.В. Фрунзе у Москві. У 1956 році він отримав звання генерал-майора. У 1959 р. був призначений керівником першого в СРСР факультету військової кібернетики [8]. Петро Григоренко став кандидатом воєнних наук, а у серпні 1961 р. закінчив роботу над докторською дисертацією. Усього Петро Григорович став автором 83 наукових робіт з воєнної історії, теорії та кібернетики [6].

Вперше зі своїми дисидентськими поглядами Петро Григоренко публічно виступив 7 вересня 1961 р. при обговоренні нового Статуту партії на партконференції Ленінського району м. Москви, напередодні ХХІІ з'їзду КПРС. Він критикував сталінізм, політику М.Хрущова, корупцію у вищій владі, закликав до демократизації, прозорості партійної номенклатури, поверненню до ленінізму. Григоренка позбавили депутатського мандату, але він продовжував турбувати партійне керівництво. Тоді у 1961 р. його усунули від викладання у Військовій академії, оголосили сувору догану по партійній лінії "за політичну незрілість" і перевели служити на Далекий Схід начальником штабу армії [7, c.16]. Це не зупинило Петра Григоровича, який у засланні надіслав у газету критичний памфлет, реалізуючи своє право звертатися до ЦК КПРС. Не отримавши відповіді, він у 1963 р. у Москві створив Спілку боротьби за відродження ленінізму, до якої увійшли його сини, їх університетські товариші й деякі офіцери. Спілка випустила 7 листівок, які були поширені у Володимирі, Калузі, у військах Ленінградського та Середньоазіатського округів; у Москві Петро Григоренко сам роздавав примірники робітникам на прохідній заводу «Серп і молот». Темами листівок були бюрократичне переродження радянської держави, його каральна політика по відношенню до власного населення.

1 лютого 1964 генерала Григоренка заарештували. На першому допиті, який проводив голова КДБ В.Семичастний, йому запропонували «розкаятися» й уникнути суду. Коли генерал рішуче відмовився, то був звинувачений за статтею 70 КК РСФРР, але потім направлений до Інституту загальної та судової психіатрії, де його визнали неосудним з діагнозом «паранойяльний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру» [7, c.16]. У липні 1964 року Петро Григорович був направлений на примусове "лікування" в Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню, а 29 серпня того ж року постановою Ради міністрів СРСР позбавлений усіх нагород, пенсії, розжалуваний у рядові та виключений з партії. 22 квітня 1965 року, після падіння Хрущова, Григоренка звільнили з діагнозом «одужав», але він не міг навіть влаштуватися на роботу – працював вантажником, сторожем, екскурсоводом, майстром у будівельному управлінні. В цей час він зближується з московськими інакодумцями – Володимиром Буковським, Сергієм Писаревським, Олексієм Костеріним, Олександром Гінзбургом, Анатолієм Якобсоном, починає отримувати «самвидав». У 1967 році Петро Григоренко виступив з професійним аналізом причин поразок Червоної Армії на першому етапі радянсько-німецької війни у написаному ним історично-публіцистичному памфлеті «Приховування історичної правди – злочин перед народом», що був відповіддю на статтю Г.Деборіна та Б.Тельпуховського, яка піддала гонінню книгу О.М.Некрича «1941. 22 червня» [9, c.13]. Ця робота П. Григоренка була масово розповсюджена у "самвидаві" та принесла йому широку популярність. Наприкінці 1968 р. Григоренко пише працю «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)», яка увійшла до книги Н.Горбаневської «Полудень» [7, c.17].

В цей же час Григоренко, завдяки О.Костеріну, долучається до боротьби кримськотатарського народу за повернення на батьківщину, у Крим. 18-19 травня 1944 року органами влади СРСР було депортовано понад 230 тис. кримських татар, половина з яких загинула на шляху до резервацій або вже там від нестерпних умов життя [8]. Спочатку кримські татари обмежувалися петиціями до вищого керівництва СРСР, які передавали делегації у Москві. У вересні 1967 року в Ленінабаді відбувся нелегальний з'їзд активістів кримськотатарського руху. Його лідери навели контакти з ліберальною інтелігенцією у столиці СРСР – прибічниками правозахисного руху (в чому значну роль відіграв Петро Григоренко). Масовість та організованість руху змусили президію Верховної Ради СРСР прийняти 5 вересня 1967 р. прийняти щодо кримських татар найбрехливіший і найлицемірніший указ, який ніколи не був утілений в життя та навіть заперечував саме існування цього малого народу [3, c.292]. Звичайно, він не вдовольнив прагнення татар, які продовжували боротьбу, одним з очільників якої був О.Костерін. Його працю «Малі та забуті», присвячену малим народам, високо цінили у дисидентських колах.

7 березня 1968 р. кримські татари винайняли


Сторінки: 1 2 3