кафе «Алтай» для святкування 72-ліття Олексія Євграфовича. Але напередодні в нього стався інфаркт, тому Костерін делегував на святкування Петра Григоренка і свою дружину Віру Іванівну. На святкуванні, де були присутні близько 250 кримських татар, майже ніхто не знав Григоренка [5, c.253]. Але промова, з якою виступив генерал від імені Олексія Костеріна, спричинила небувалий резонанс, вона миттєво стала відомою завдяки «самвидаву» у нас та за кордоном. Вона радикалізувала весь кримськотатарський рух, надихнувши його новими силами, припинила безглузде звертання до партії, принципів ленінізму. Григоренко закликав перейти до рішучих вимог, виступити єдиним фронтом разом з іншими гнобленими народами. Після цієї промови над Григоренком встановили таємний нагляд.
10 листопада 1968 р. помер Олексій Костерін. На похороні, який перетворився у демонстрацію татар, інгушів, чеченців, Петро Григоренко проголосив блискучу промову. Після неї у Петра Григоровича відбувся обшук, під час якого на квартирі генерала правоохоронці намагалися затримати Мустафу Джемілєва, провідника кримськотатарського руху [5, c.255].
Тим часом у Ташкенті готувався процес над 10-а кримськотатарськими активістами, затриманими ще у серпні 1968 р. у м. Чирчику. Петро Григоренко виїхав до Ташкенту, де його заарештували 7 травня 1969 року і висунули звинувачення по статті 190-1 КК РСФРР. У зв'язку з цим арештом 20 травня 1969 року на одних зі зборів дисидентів було ухвалено звернення у Комітет прав людини ООН і створено ініціативну правозахисну групу, першу в СРСР.
Григоренка до жовтня 1969 року тримали у СІЗО КДБ Узбекистану, згодом перевели до Черняхівської спеціальної психіатричної лікарні (Калінінградська обл.), а 19 вересня 1973 року перевели до 5-ї московської психлікарні вільного типу в с. Троїцьке [2]. Семен Глузман, лікар-психіатр Київської станції швидкої допомоги, за допомогою адвоката Софії Калістратової та письменника Віктора Некрасова провів заочну незалежну судово-психіатричну експертизу, яка довела повну нормальність генерала. Не зважаючи на це, Григоренко вийшов із лікарні лише 26 червня 1974 року. Жорстокий режим не зламав його, і він знову розпочинає правозахисну діяльність.
Петро Григоренко виступав на захист Мустафи Джемілєва, підписав колективну заяву проти цькування академіка А.Сахарова, підписав «Відкрите звернення» до XXV з'їзду КПРС з вимогою політичної амністії, критикував Конституцію СРСР [6]. В середині травня 1976 р. він разом із Оленою Боннер, Анатолієм Марченком, Юрієм Орловим та іншими правозахисниками створив Московську Гельсінську групу з дотримання прав людини в СРСР, перша заява якої стосувалася кримських татар. 9 листопада 1976 року П. Григоренко, М. Руденко, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, О. Мешко та інші – усього 11 чоловік – створюють Українську Гельсінську групу. Але вже у 1977 року арештовують учасників Гельсінських груп: Ю. Орлова, А. Щаранського, О. Гінзбурга, М. Руденка, О. Тихого. У лютому 1977 року Петро Григоренко пише статтю «Наші будні, або Розповідь про те, як фабрикуються кримінальні справи на радянських громадян, що виступають на захист прав людини» про переслідування КДБ Гельсінських спілок [7, c.17].
Петро Григоренко не був заарештований через украй важкий стан здоров'я – він потребував негайної операції. У листопаді 1977 року він вилітає на лікування спочатку до Західної Німеччини, а потім до США, за умови, що гебісти впустять його назад, якщо він не робитиме політичних заяв [6]. Його зустрічали українська, кримськотатарська демонстрації, представники інших народів, але Григоренко відразу оголосив, що не буде говорити на політичні теми, тому що хоче повернутися на батьківщину. Однак,незважаючи на це, 10 березня 1978 року був оголошений прийнятий ще 13 лютого указ Президії Верховної Ради СРСР, підписаний Л.Брежнєвим і Г. Георгадзе, про позбавлення Петра Григоровича громадянства і заборону повертатися. Дізнавшись про це, Григоренко ридав, не тому, що йому було погано в Америці – він полюбив цю країну і її народ, – а тому, що бажав продовжувати боротьбу [5, c.263].
У США Григоренко за власним бажанням пройшов психологічну експертизу, яка вкотре довела повну відсутність у нього будь-яких психічних хвороб. Знаходячись у вигнанні, Петро Григоренко продовжував правозахисну діяльність – став закордонним представником Української Гельсінкської групи. У 1979 році виступав на Сахарівських слуханнях, проведених у Вашингтоні [8]. Петро Григорович підтримував тісні зв’язки з українською та кримськотатарською громадами в США. У 1981 році випустив книгу спогадів «В підпіллі можна зустріти тільки щурів», перекладену багатьма мовами і розповсюджену спочатку у «самвидаві», а вже 1990 році видану в СРСР у журналі «Зірка» під назвою «Спогади» [9, c.23].
В еміграції Петро Григоренко продовжував громадянську діяльність. Його другом був Генрі Кіссінджер, генсекретар США. Він і його дружина Зінаїда Михайлівна звернулися до Рональда Рейгана, президента США, з проханням сприяти звільненню Мустафи Джемільова. Це відбулося за кілька тижнів до смерті Григоренка, коли він уже був прикутий до ліжка.
Помер Петро Григоренко 21 лютого 1987 року. Похований на українському цвинтарі Баунд Брук у Нью-Джерсі. Генерала ховали у парадній формі, з усіма відзнаками, офіцерськими почестями; труна була вкрита українським прапором. У його могилу кинули грудку української землі.
У 1993році Григоренко був реабілітований. Його ім'ям названі проспект у Києві і вулиці в Криму, 17 травня 1999 року у Сімферополі за ініціативи кримськотатарського меджлісу йому відкритий пам'ятник, а у 2004 році площу навколо пам'ятнику назвали його іменем [7, c.17]. У його честь випущена іменна монета [9].
Петро Григоренко обезсмертив своє ім'я тим, що ніколи не думав про свої шкурницькі інтереси, а завжди безкорисливо боровся проти пригноблення будь-яких народів, захищав права людини
