посаду чигиринського полковника Івану Богуну. Взагалі, як промовляють джерела, Дорошенко відходить у тінь, не відіграє помітної ролі в політичній боротьбі, що розгорялася на Україні. Після невдалого походу Юрія Хмельницького на Лівобережжя восени 1661 року претендентами на булаву виступають його дядько Я. Сомко і кошовий І. Брюховецький. У квітні 1662 року Сомко скликав у Козельці старшинську раду, що обрала його гетьманом України, але російський уряд не затвердив цього рішення. Погіршувала становище України і зміна позиції Росії на переговорах з Польщею. Домагаючись замирення, російська делегація на переговорах, очолювана О. Л. Ордін-Нащокіним, отримала повноваження не лише погодитися на поділ України по Дніпру, але навіть у критичний момент піти на повернення Польщі Лівобережної України.
Після нової невдачі влітку 1662 року утвердитися на Лівобережній Україні, Юрій Хмельницький твердо вирішив покласти булаву. З претендентів на неї найбільші шанси мав Павло Тетеря, кого підтримувала Польща і який зумів заручитися прихильністю більшості старшини. Маємо певні підстави вважати, що серед останньої перебував і Петро Дорошенко. Скликана на початку січня 1663 року рада в Чигирині задовольнила відставку Юрія Хмельницького який заявив про намір стати монахом, і гетьманом України обрала Павла Тетерю. Петра Дорошенка призначено наказним гетьманом, і в кінці лютого з двома тисячами козаків він переправляється через Дніпро й займає Кременчук. Весною отримує високу посаду генерального осавула Війська Запорозького. Саме йому гетьман доручив придушити народне повстання, яке спалахнуло в травні у Паволочі під проводом колишнього паволоцького полковника І. Попенка. Дорошенко діяв рішуче, й повстанці зазнали поразки. Ватажка було схоплено і за розпорядженням П. Тетері страчено.
Тим часом російський уряд, намагаючись утримати за собою Лівобережну Україну, погодився на скликання чорної ради. Розгорілася запекла боротьба за булаву між І. Брюховецьким, Я. Сомком і полковником В. Золотаренком. На раді, що відбулася 17 — 18 червня під Ніжином, переміг І. Брюховецький. Його противники були схоплені й згодом страчені. Таким чином було зроблено один із найзгубніших кроків, що вели до подальшого загострення міжусобної братовбивчої боротьби, до розчленування території української держави.
В цей час польський уряд робить нову спробу поширити свою владу на територію всієї України. На чолі численної польської армії, при підтримці татарської орди та козацьких полків Павла Петері, польський король Ян-Казимир вторгнувся в листопаді на Лівобережну Україну. Зав'язалися жорстокі бої, оскільки населення зустріло ворога зі зброєю в руках. Окремі джерела промовляють, що частина старшини (І. Богун, І. Виговський та ін.), при підтримці обраного київським митрополитом Й. Тукальського та Ю. Хмельницького, на початку 1664 року готувача повстання на Правобережжі. Хоча польським властям вдалося схопити керівників (І. Богун та І. Виговський були розстріляні, а Й. Тукальський і Ю. Хмельницький потрапили до в'язниці), все ж у лютому на Правобережжі спалахнуло повстання, яке незабаром переросло у справжню війну проти польського панування.
На жаль, значна частина старшини Правобережжя (серед неї і П. Дорошенко), а також спадкоємного козацтва, тривалий час не наважувалися порвати з Тетерею та виступити проти Польщі. Вкрай пасивно діяли російський уряд та Брюховецький. І польським військам на кінець 1664 року вдалося придушити основні вогнища боротьби. Однак, з лютого наступного року повстання спалахнуло з новою силою, у його вир втяглася значна частина козацтва, ймовірно, в цей час у Дорошенка визріває намір добитися гетьманської булави. Діяв обачно, зважуючи кожен крок. За обставин помітного спаду інтересу Росії до подій на Правобережжі й рівноваги сил у боротьбі за вплив на неї між Польщею та Кримом, він для досягнення мети вирішив зіграти на суперечностях між цими державами. З лютого почав шукати союзників серед старшини і козаків на обох берегах Дніпра. Після поразки від повстанців, зазнаної у квітні, Павло Тетеря втік до Польщі. Боротьба за булаву стає відкритою. В червні, опираючись на підтримку частини мурз, проголошує себе гетьманом енергійний медведівський сотник С. Опара. Проти нього виступив значно досвідченіший і впливовіший серед козацтва Петро Дорошенко. Опару в складній політичній ситуації вдалося дискредитувати в очах мурз, невдовзі татари ув'язнюють його. Гетьманом України проголошується Петро Дорошенко.
Намагаючись не загострювати стосунків з Польщею, він домагається видачі С. Опари польському уряду, а сам розпочинає запеклу боротьбу з брацлавським полковником В. Дрозденком (Дроздом) за поширення своєї влади на Правобережжі. Тут Дорошенка супроводжує успіх. І він щедро віддячує татарам, заплативши 60 тисяч злотих, ще й дозволивши їм взяти ясир у північних і західних районах України. В кінці року, за свідченням Самійла Величка, скликана в Чигирині рада підтверджує його обрання гетьманом України.
Діяльність Петра Дорошенка, як володаря України, розпочиналася в дуже несприятливій внутрішній і зовнішній обстановці. Українська Козацька Республіка була фактично розчленована на дві частини з своїми урядами і вкрай спустошена та розорена військовими діями, які тут безкінечно точилися протягом останніх сімнадцяти років. За досить приблизними підрахунками, на середину 60-х років XVII ст. втрати населення Правобережної України сягали 65 — 70 відсотків. За винятком Кам'янця-Подільського, не було більш-менш значного міста чи містечка, яке б упродовж цього часу не руйнувалося по кілька разів. Склалася сприятлива ситуація для поділу України між Росією і Річчю Посполитою. Російський уряд під впливом О. Л. Ордіна-Нащокіна, який перебільшував загрозу з боку Швеції, переоцінював майбутні можливості Польщі й міцність її воєнного союзу з Кримом, погодився з його планом встановити кордон по Дніпру, про що