Оскільки уряд Речі Посполитої, як і раніше, не мав найменшого бажання визнавати автономію України, а Дорошенко проявляв непоступливість і жадав гарантій для безпечної роботи комісії, то він зробив ставку на Ханенка, який, за висловленням короля, повинен був стати тією "ложкою дьогтю", що псувала діжку меду. І 23 серпня в Острозі було укладено угоду з його представниками, в якій і натяку не залишилося на автономію України й фактично відновлювалося становище, що існувало напередодні Визвольної війни. Довідавшись про підступність варшавського двору, Дорошенко скликав у другій половині листопада старшинську раду, яка, ймовірно, в присутності турецького посла присягнула на вірність Порті. На зібраній козацькій раді у першій половині лютого 1671 року було різко осуджено Острозьку угоду. На ній козаки кричали, що "они все против поляков учнут стоять головами своими й помирать, а поддаватца им не будут". У листі від 12 лютого до запорозьких козаків було заявлено, що городові козаки не визнають укладеної угоди, бо вона передбачає ті ж вільності, які були перед війною; звучав докір, що наважилися "знову впустити панів і старост до їх маєтків і панувати над підданими згідно прав, які існували до війни".

Весною окреслюється загроза можливого наступу польського війська на козацьку Україну. В пошуках союзників Дорошенко наприкінці березня звертається з листом до браденбурзького електора Фрідріха Вільгельма з проханням взяти Україну під свою протекцію, однак лист до адресата не дійшов. В той же час Дорошенко робить кроки до порозуміння з російським урядом, посилає кілька листів царю, відзначаючи вимушеність прийняття турецької протекції (не мав стільки сил, щоб "с сильними бусурмани брань творить, а на сие немощны есми"). Однак, отримав відповідь, що згідно з Андрусівським договором, він повинен залишатися в підданстві короля. Останній, ігноруючи складність стосунків з Османською імперією, що почала готуватися до воєнних дій і пішла на зміщення пропольськи настроєного Ааділь-Гірея Селім-Гіреєм, дає розпорядження Я. Собеському вирушити проти Петра Дорошенка. На початку серпня польська армія з-під Кам'янця виступила на Брацлавщину. Незважаючи на серйозний опір козаків і міщан Брацлава, Вінниці, Могильова, Райгорода, Дзялова, Кальника та інших міст, на середину жовтня Я. Собєському вдалося відновити панування Польщі майже над усією Брацлавщиною. Цьому сприяв перехід на бік коронного гетьмана М. Ханенка, І. Сірка, М. Зеленського, П. Лисиці та інших старшин з козаками. Десь 20 жовтня козацька рада обрала М. Ханенка гетьманом, для його охорони Собєський змушений був послати вісім хоругв жовнірів. Дорошенко ж, відступаючи до Лисянки, намагався переконати коронного гетьмана в необхідності відвести військо з Брацлавщини, бо коли йому на допомогу підійдуть великі сили татар, відновляться воєнні дії. Проігнорувавши це застереження, Собєський розташував у містах залоги, а сам повернувся до Львова.

Справді, в кінці листопада до Дорошенка прибули татари і в грудні зав'язалися бої з польськими хоругвами під Ладижином, Уманню, Тростянцем. Польські залоги почали залишати південні й центральні райони Брацлавщини. Стала реальною загроза вступу у війну Порти, правитель якої на початок 1672 року попередив Польщу, що коли вона не забере військ з Брацлавщини, то матиме війну. Реально оцінюючи грізну небезпеку, Собєський радив королеві піти на поступки Дорошенку, дозволити йому все, чого той хоче, бо при ньому Україна "вперто стоїть і відступити від нього жодним чином не хоче". Вказував на зближення позицій Дорошенка й запорожців, які поставили перед Ханенком вимогу добиватися ліквідації унії; включення Подільського полку до складу козацької України; виведення польського війська за межі України; встановлення козацького реєстру в 50 тисяч осіб та ін. Характерно, що коронний гетьман підкреслював можливість успішної боротьби з ворогом лише за умови спільних дій Польщі та України. Проте, ці застереження й поради були проігноровані, хоча Переговори, які велися з кінця минулого року з Росією і завершилися 30 березня договором, не привели до вирішення питання — організації спільної боротьби з Туреччиною.

Весною турецький уряд звернувся з ультиматумом до Польщі — відмовитися від претензій на козацьку Україну. Однак, 10 травня до Адріанополя прибув королівський гонець з листом, в якому підкреслювалося право Польщі на володіння українськими землями. В кінці травня 100-120 тис. армія, очолювана султаном Мухаммедом IV вирушила в похід. Як зауважував чудовий знавець польсько-турецьких відносин другої половини XVII століття, польський дослідник Я. Волінський, вона рухалася повільно, бо турецький уряд не впускав можливості мирного врегулювання конфлікту з Польщею. Однак, цього не трапилося і війна спалахнула. Діждавшись підходу татар, Дорошенко перейшов у наступ і 8 липня недалеко від Четвертинівки розгромив польське військо К. Лужецького та козаків Ханенка. Коли до нього прибув з основними силами Іслам-Гірей, вирушив у напрямку Кам'янець-Подільського назустріч султану. В його околицях, очевидно, 5 серпня Мухаммед IV прийняв Дорошенка, обдарував його булавою, коштовним халатом і конем.