10-Х 1918. Вас. Різниченко

* * * * * * *

«Ты здесь, жестокий человек?
Зачем последний мой ночлег
Еще Мазепа возмущает?

О р л и к
Допрос не кончен; отвечай.

К о ч у б е й
Я отвечал уже; ступай,
Оставь меня.

О р л и к
Еще признанья Пан Гетман требует»...

Ця сцена з «Полтавы» Пушкіна якнайкраще відбиває в собі те представлення про Орлика, в якому малюють його собі широкі круги національно-несвідомого українського громадянства. Велетенська, кремезна, масивна фігура ката, «свирепый», нелюдський вираз обличчя, люті, звірячі, кров'ю налиті очі, хижий, орлиний, кручкоподібний ніс - таким він встає в уяві читача «Полтавы» і в такім вигляді його представляють в різних драматичних і оперних театральних виставах, збудованих на сюжеті Пушкінової «Полтавы». Не помилимось, коли ска-жемо, що до такого уявлення духовної і фізичної постаті Орлика в великій мірі спричинилась "Полтава» Пушкіна й драматично-оперні вистави переробок її під назвою «Мазепа», ціль котрих була - здискредитувати ідею Мазепи й український національно-державний рух. Пушкінові, як московському патріотові, здавалось, що коли йому в немилих рисах в'являється якась людина, що робить не на користь Москві, то в таких же рисах обов'язково повинен в'являтись і кожен, хто пособляє сій людині або робить те ж саме. От чому він наділив Орлика в своїй «Полтаве» самими негативними, одворотними і несимпатичними рисами характеру душі й тіла.

Але історія - історія знає Орлика зовсім іншим, одмінним, ані крихти не схожим з тим Орликом, що намалював Пушкін. По історії - се цілком ідеальна, позитивна, симпатична постать, що, висловлюючись словами одного з його історіографів, як людина й національний діяч не мала в собі ані однієї скази. Високоосвічений, з тонким національнополітичним розумом і щирим серцем, патріотборець за незалежність України - він різко виділявся навіть серед тодішнього, сучасного йому, культурного українського громадянства. Навіть Костомаров, котрий в своїй характеристиці Мазепи не дуже далеко одійшов од характеристики Мазепи Пушкіна в «Полтаве», - і той, незважаючи на все своє негативне відношення до ідеї Орлика як такої, і нічого не міг закинути йому щодо щирості й чистоти його замірів і планів...

Безперечно, що як борець за державно-політичну й національну незалежність України і аполоґет її самостійності П. Орлик займає цілком окреме місце в галереї українських національних діячів виз-вольного руху XVIII віку. Той негаснучий оптимізм, вічне піклування за долю України і завше незмінний ідеалізм, котрим він горів все своє життя,- роблять його особу цілком симпатичного навіть і в тому разі, «коли він стоїть на кепській дорозі». Характеризуючи його як людину й діяча, що продовжив діло Мазепи, Альфред Єнсен каже, що в порівнянні з гетьманами часів Руїни моральний характер Орлика не мав в собі «ані однієї скази». Взявшись продовжувати діло Мазепи, він мусів взяти на себе і весь тягар тих бід, нещасть і митарств, що були зв'язані з сим. «Тим симпатичнішою, - продовжує далі А. Єнсен, - уявляється мені постать Орлика, що вінн, як новий Дон-Кіхот, в ліпшім, ідеальнім значінню не покладав рук в невтомній боротьбі за вимріяні образи визволення України з-під «тиранського ярма російського панування».

Обрання Пилипа Орлика в гетьмани України одбувалось 5 квітня 1710 року, себто більш аніж через півроку після смерті Мазепи ( † 22 серпня 1709 р. с. ст.). На виборах його під Бендерами брали участь запорожці, генеральна старшина й козацтво, що пішло за Мазепою. Окрім Пилипа Орлика, кандидатами на гетьманську булаву були тоді ще - Войнаровський Андрій, небіж Мазепи (син його сестри), і прилуцький полковник Дмитро Горленко, свояк Мазепи по жінці останнього. Але кандидатура Дмитра Горленка як людини, що не користувалась особливою популярністю, незабаром одпала, і зосталось два кандидати - ґенеральний писар Пилип Орлик і найбільш улюблений родич Мазепи, його небіж, Андрій Войнаровський. Щодо Войнаровського, то, власне, се споріднення його з покійним гетьманом і утворювало підстави до обрання його в спадкоємці гетьманської булави. Од нак опріч сього споріднення та Мазепиної спадщини, котра дісталась до його, як до законного спадкоємця Мазепи по смерті останнього, Войнаровський більш нічого не мав. До того ж він був і молодший за Орлика, і не мав того державного стажу, що Орлик. Карло XII, що спочатку було ставився прихильно до кандидатури А. Войнаровського, незабаром переніс свою прихильність до Пилипа Орлика, узнавши, що Войнаровський має менше прихильників для того, щоб бути обраним в гетьмани.

В гетьмани був обраний ґенеральний писар Пилип Орлик, як людина, що найбільш