24 листопада 1917 року С.В.Петлюра відправив Верховно-му головнокомандуючому російської армії телеграму такого змісту: “Объявить украинским частям й всем украинцам на фронте через командный состав й рады: Сформировалось правительство Украинской Республики в лице Генерального Секретариата. Новое правительство стоит на страже порядка й завоеваний революции. Обращения к армии Народних Комиссаров в лице Ленина, как правительства, не признанного большинством населения, исполнению не подлежат”.

1 грудня С.В.Петлюра наказав українським військовим частинам, що перебували за межами України, підпорядкову-ватись місцевим органам влади, а в Петрограді — українсько-му петроградському військовому штабові.

У ніч з 12 на 13 грудня, щоб не допустити нового більшовицького повстання в Києві, він наказав роззброїти російські військові частини й відправити їх у Росію. Петлюра звернувся із закликом до українських частин. Цей захід став однією з причин появи ультиматуму Ради Народних Комісарів Росії до Центральної Ради, що врешті-решт призвело до відкритої війни Радянської Росії з Україною.

С.В.Петлюра виклав свою позицію у виступі на другому засіданні Всеукраїнського з'їзду Рад, який розпочав роботу в Києві. Він, зокрема, сказав: “Захищаючи права українського народу, український уряд вимушений захищати Центральну Раду від походу більшовиків. Політика централізму з якою українці знайомі дуже давно, проводиться і зараз урядом Народних Комісарів. Ми ні на кого не нападаєм, а тільки захищаємося”.

31 грудня С.В.Петлюра залишає Київ і від'їжджає на Лівобережжя. Цей переїзд був зумовлений конфліктом, який виник між ним і головою Генерального Секретаріату В. К. Винниченком з приводу рішення українського уряду включитися у переговори з Німеччиною. Петлюра виступав з гострою критикою “австрійської орієнтації” уряду.

У ті бурхливі дні Винниченко і Петлюра виявили себе прихильниками політичної незалежності України. Обидва вони були членами УСДРП, але значно розходилися у своїх підходах до багатьох ключових проблем Винниченко постійно коливався між національними інтересами і соціалістичним ідеалізмом, що свідчило про його непослідовність, як політика Петлюра ж, навпаки, намагався втілити свої ідеали соціальної справедливості в межах незалежної української республіки. Виходячи з цього, він наполягав на практичній стороні боротьби за незалежність. Пізніше, в еміграції, він писав: “Я належав до тих діячів, що не переоцінювали потенцій нашого народу у 1917—1920 рр, але уважали обов'язком ті потенції розвивати і кристалізувати. Я уважаю що лише в процесі кривавої боротьби, шляхом великих жертв і “великої крові” наш народ може заслужити собі право на самостійне державне життя”.

На Лівобережжі С. Петлюра займався виключно організацією українських військових частин. Ініціатива утворення українізованих військових частин належить самостійникам. Їм так і не вдалося надати діяльності Центральної Ради самостійницького спрямування, де вплив автономістів був переважаючим. За цих умов прихиль-ники швидкого створення незалежної Української держави звернулися до вдягнених у солдатське обмундирування українців. Виходячи з того, що без національної армії не може бути державності, сомостійники надавали особ-ливої уваги роботі в армії. У цій діяльності вони спиралися в основному на молодих офіцерів, вихідців з українського села — у недавньому минулому вчителів, земських службовців, семінаристів та інших представників національної інтелігенції, які з початком війни були мобілізовані до царської армії.

Перша українізована військова частина сформувалася в тилу в середині квітня. На київському етапному пункті зібралося близько трьох тисяч солдатів-українців, які вирішили не розчинятися в багатонаціональних військових формуваннях, а йти на фронт у складі українського полку, що дістав ім'я Богдана Хмельницького.

Організацією полку імені Богдана Хмельницького займалася офіційно не визнана властями офіцерська група — “Український військовий клуб імені Павла Полуботка”, очолюваний самостійником М. Міхновським. Він був палким прихильником утворення української національної армії і прагнув максимально прискорити цей процес. Сам'е цього побоювалася Центральна Рада, уникаючи конфлікту з Тимчасовим урядом і сподіваючись одержати з його рук автономію “цілком законним чином”. Намагаючись перехопити у самостійників ініціативу, лідери Центральної Ради М. Грушевський і В. Винниченко погодилися на скликання 5—8 травня першого з'їзду представників від усіх військових організацій, товариств і військових частин українського складу з фронту і тилу.

Згодом було створено Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у січні 1918 року взяв активну участь у боях проти більшовиків у Києві. Але наступ більшовиків на Київ (23 січня) змусив війська Центральної Ради залишити столицю і відступити спочатку до Житомира, а потім — на Волинь. Звідти й було відправлено делегацію до Брест Литовського для ведення переговорів з німцями.

Після того, як договір був підписаний, С.В.Петлюра почав вагатися міркуючи, чи не відійти йому зовсім від справ. Коли ж у Київ увійшли німецькі війська, він прийняв рішення перейти на становище приватної особи.

Після гетьманського перевороту С.В.Петлюра спочатку очолив Київське губернське земство, а потім — Всеукраїнський союз земств. 3 особливою наполегливістю він намагався розгорнути роботу Союзу як суто національної організації — на противагу тому русифікаторському напряму, що вже почав викристалізовуватись в діяльності гетьманського уряду. На аудієнції у гетьмана П. Скоропадського та у виступі на зборах сільськогосподарського товариства в Києві він пропагував ідею відновлення скасованої гетьманом земельної реформи. 12 липня 1918 року С.В.Петлюра був заарештова-ний і близько чотирьох місяців пробув в ув'язненні.

2.2 Боротьба за владу в Україні 1918-1919 років.

Широке народне невдоволення гетьманським урядом прискорило його падіння. У ніч з 13 на 14 листопада 1918 року в Києві на таємній нараді представників УСДРП,