С.В.Петлюра не був присутній на цій нараді. Він виїхав до Білої Церкви у розташування гетьманського полку галицьких “січових стрільців”, що перейшов на бік Директорії. Там від імені Директорії підписав звернення до населення України, закликаючи розпочати збройну боротьбу проти гетьмана.

З Білої Церкви війська Директорії почали наступ на Київ. У зіткненні 18 листопада під Мотовилівкою (40 км від Києва) гетьманські частини були розсіяні 20 листопада війська Директорії оточили Київ, а 14 грудня військові частини на чолі з командиром “осадного корпусу” Є. Коновальцем увійшли в нього. П. Скоропадський залишив місто, а його Рада Міністрів склала свої повноваження й передала владу Директорії, яка прибула до Києва 19 грудня. Директорії у “спадщину” від гетьманського уряду перейшла складна внутрішня й зовнішня ситуація в Україні. Практично вона опинилась у повному оточенні. На заході з відновленням польської держави був створений польський фронт. На південному заході стояли румунські війська, які захопили Бессарабію та Буковину. На півдні Одесу, а згодом і Миколаїв зайняли десантні війська Антанти. На південному сході перебували війська Денікіна й Краснова. На півночі могла розпочати бойові дії проти України Радянська Росія.

До того ж уряд Директорії не мав ясного політичного плану. В його політиці були помітні певні вагання. Голова Директорії В. К. Винниченко і голова Ради Міністрів В. М. Чеховський вимагали негайно укласти мир з більшовиками. Директорія прийняла пропозицію радянського уряду припинити війну, яку він до речі, користуючись скрутним становищем, вже розпочав. Для завершення переговорів і підписання миру директорія направила до Москви делегацію на чолі із Семеном Мазуренком. Після тривалих дебатів цей договір було підписано. С. Мазуренко повідомив уряд про його ратифікацію. Повідомлення прийняв С. Петлюра, але не довів до відома Директорії. Ратифікація не відбулася.

Позиція Петлюри в цьому питанні була кардинально протилежна тій, яку зайняли голова Директорії та голова Ради Міністрів. Він не виключав можливості союзу ,з іншими державами для боротьби проти Радянської Росії. В цьому він був рішучим: боротьба до того часу, поки радянський уряд не виведе військові сили з України і не втручатиметься в її внутрішнє життя.

Розбіжність поглядів лідерів Директорії у питаннях зовнішньої політики гостро виявилася також і під час переговорів Директорії з представниками французької деле-гації. Внаслідок цього остання відмовилася надати матеріальну допомогу республіканській армії. ЦК УСДРП прийняв рішення про відкликання своїх членів з Директорії та уряду. Петлюра хотів скористатися цим. Він розраховував стати головою Директорії. Тому вибрав інший шлях — пише заяву до ЦК про вихід з УСДРП. З цього часу Петлюра починає боротьбу за керівну роль в Директорії й уряді. Але опозиція на чолі з П. Андрієвським намагалася усунути його. Наслідком цього стало те, що на засіданні Директорії у лютому 1919 року Петлюра не був обраний її головою. Було ухвалено, що члени останньої на засіданнях головуватимуть по черзі. Постанову про обрання С. В. Петлюри головою Директорії ухвалено лише 9 травня 1919 року (до цього часу Петлюра був членом Директорії і виконував функції Головного отамана всіх збройних сил Української Народної Республіки). Йому належала вся військова влада. Але для обмеження компетенції Петлюри та його можливостей, як Головного Отамана на цьому ж засіданні Директорії запроваджено посаду наказного отамана.

Петлюра і міжнародна діяльність Уряду УНР.

Союзники УНР і Варшавський договір

На початку 1919 року суперечки щодо шляхів і методів дальшої боротьби за збереження національної державності всередині Директорії продовжували загострюватися. Після урочистого проголошення 22 січня 1919 року в Києві злуки УНР і ЗУНР Петлюра не хотів нікому віддавати владу, у тому числі й галицькому урядові. Він не визнавав прав Є. Петрушевича як диктатора, мотивуючи це тим, що Конституція ЗУНР не передбачала цієї посади.

Опозиція вирішила скористатися цим. 29 квітня мала місце спроба державного перевороту. Наказний отаман В. Оскілко та член Директорії П. Андрієвський, який його підтримав, висунули вимогу про призначення Є. Петрушевича тимчасо-вим президентом України. Вони вимагали передати всю повноту влади командуючому Українською Галицькою Ар-мією Омельяновичу-Павленку й розпустити головний штаб українського республіканського війська. Далі йшла вимога усунути від керівництва військами й самого С. В. Петлюру. Врешті-решт заколот був ліквідований.

Але більшовицький наступ, що почався на початку 1919 року, примусив Петлюру піти на співробітництво з Петрушевичем, створити коаліційний уряд. Але це не могло згладити антагоністичних суперечностей між спільниками. Представники галицького уряду вважали першорядним завданням активізацію військової боротьби з Польщею. Не заперечувалася при цьому й можливість укладення відповідної угоди з Денікіним. Директорія ж наполягала на зосередженні всіх зусиль на боротьбі з більшовиками.

Наслідки не примусили себе довго чекати 30—31 серпня 1919 року Київ водночас був зайнятий денікінськими та галицькими частинами, між якими відразу ж почалися збройні сутички. Втеча республіканського війська із столиці України, наступні його поразки протягом вересня — ці обставини вплинули на перемир'я між армією Директорії та поляками, з одного боку, а також привели до капітуляції галицької армії — з другого.

С Петлюра, відчувши загрозу окупації тогочасної столи-ці — Кам'янця- Подільського — російськими військами, за-просив до міста польські загони. Залишки державного апарату та