Симон Петлюра як борець за незалежність України

Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Симон Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра – безмірно вищий за те, що про нього думають. Він – з породи вождів, людина з того тіста, що колись у давнину закладали династії, а в наш час, демократичний час стають національними героями... Буде він вождем народу українського. Така його доля!

Академік Ф. Корш

Він – плоть до плоті народу. Семен Петрович Петлюра народився 10 травня 1879р. в Полтаві в сім’ї візника, колишнього селянина. Його батько возив архієрея.

Симон був щуплий, сутулуватий юнак з русявим чубом ясними, промінистими очима. Він був козацького роду (по батькові), широких духівницьких засад (по матері). З раннього віку привик працювати (третій з дев’яти братів і сестер).

Хоч він походив із не багатої родини, дістав пристойну освіту на той час. Закінчивши бурсу, вступив 1895р. до полтавської духовної семінарії. Архаїчні дисципліни навіювали нудьгу. Його вабило світське життя: історія, музика, культура; гарно співав, разом із товаришами грав у виставах. Світогляд юнака формувався під впливом Шевченкового “Кобзаря” , безсмертних творів Котляревського та історичної літератури.

1898 року став членом громади, організований молоддю семінарії та інших закладів.

19 лютого 1900 року в Полтаві доля його звела з харківським адвокатом М. Міхновським. Він гаряче закликав співвітчизників нещадно боротися проти гнобителів. Після цього Петлюра вступив в Революційну українську партію (РУП), брав участь в її діяльності в Полтаві.

1901р. виключили його і кількох друзів з семінарії за надто теплу зустріч М. Лисенка.

1902р. Петлюра приїжджає до Львова, де співробітничає в “Літературно-науковому віснику”, потім вирушає на Кубань. Спочатку дає приватні уроки в Катеринодарі, а згодом бере участь в експедиції професора Ф. Щербини, який досліджував Південні райони Росії, працює над архівними документами Кубанського козацтва, публікує кілька яскравих документів з історії кубанського війська. В грудні 1903 С. Петлюру заарештовують як активного учасника Чорноморської вільної громади, що входила до складу РУП і лише в березні 1904 звільнюють “на поруки”. Він їде до Києва, а потім до Львова, де співробітничає в газеті “Селянин”.

Під час революції 1905 Симон Петлюра бере активну участь в діяльності Української соціал-демократичної партії, що виділяється з РУП ,обирається делегатом з’їздів партії, працює в газеті ”Слово”, в журналі ”Вільна Україна”, “Україна” і в газеті “Рада” (секретарем). В своїх статтях закликає до боротьби за соціальне і національне визволення.

“А ти, зневірений і втомлений, блукаєш серед цього бруду, чуток, провокацій, підлеслевих обіцянок. котрі тільки розпорошують твої сили й розбивають твій дух. Зневір’ю, розчаруванню не може бути місця в час, коли на довгі літа вирішується твоя доля, твоє щастя, твій добробут. Тільки міць, єдність та тверде, непохитне стремління до повної незалежності й свободи може бути нашим побратимом...”

Друзі С. Петлюри згадують, що він був прегарним товаришем, впевненим і вірним у своїх перипетіях долі, надзвичайно лагідний до кожного і толерантний, він не легковажно судив людей за їхні погляди та вчинки.

1909р. переїздить до Москви і працює бухгалтером. Тут одружується з Ольгою Більською. 1912р. бере участь у виданні російського журналу “Украинская жизнь” для української діаспори в Росії. Пише нариси, що вийшли друком в Києві 1918р. під назвою “Незабутні”.

Тривалий час С. Петлюра жив у Петрограді та Москві й ставився з симпатією до російського народу, що позначилося на його світогляді як політика.

З початком Першої світової війни бере участь у боротьбі проти ворога, працюючи (з 1916 по березень 1917) в Земському союзі як заступник у справах Західного фронту, знайомиться з широкими козацькими масами, здобуваючи повагу та популярність серед війська.

Коли після повалення самодержавства, представники різних політичних партій, у тому числі Міхновський, вели боротьбу за створення українських формувань у складі колишньої царської армії, Симона Петлюру було обрано головою Українських військ комітету Західного фронту.

Учасники першого військового з’їзду українців скликаного в травні 1917 обрали Петлюру головою Генерального військового комітету, а 28 червня 1917 року – генеральним секретарем у військових справах.

Симон Петлюра був більш політиком, аніж військовим. Він був чудовим промовцем.

Сповідував погляди соціалістів, автономістів, пізніше федералістів, схилявся до західної моделі соціал-демократії.

Небажаючи коритися наказам згори, увійшов у конфлікт з головою Генерального секретаріату В. Винниченком, який не підтримував створення окремих збройних сил України. На знак протесту він вийшов з уряду. Виїхав на Лівобережжя, де почав створювати українські військові частини. Було сформовано гайдамацький кіш Слобідської України, що на початку 1918 року відіграв вирішальну роль у боях за Київ та в ліквідації повстання більшовиків, центром якого став “Арсенал”. Прибуття Симона Петлюри радісно зустріли члени Центральної Ради. І. Гаврилюк писав: “На другий день до Києва прибув Симон Петлюра. У звичайній вояцькій шинелі, з багнетом за плечима, він йшов на чолі чорних гайдамаків, бадьорий, енергійний. Дивлячись на нього вірилось, що тепер ми переможемо! Козаки вже й тоді його любили дуже, йшли за ним на все”.

У період селянського руху проти гетьманського режиму, Симон Петлюра який очолював Київське губернське земство та Всеукраїнський союз земств, домагався проведення земельної реформи, обмеження прав великих землевласників. У липні 1918 його заарештували і майже 4 місяці тримали у в’язниці.

Після виходу на волю він подався до Білої Церкви, де взяв