РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

Симон Петлюра та українсько-польські відносини - армія УНР у польських таборах (1920-1924 pp.)

Не заглиблюючись у далеке минуле українсько-польських стосунків скажемо, що майже сто-тридцятирічний період поневолення Польщі не спинив мрій значного числа її провідних політиків, підтримуваних суспільством щодо підпорядкування собі етнічно українських земель.

Причому, воєнна діяльність Польщі проти проголошеної 1 листопада 1918 року ЗУНР та політично-дипломатична проти рішень Берестейської угоди в справі визнання Україні Холмщини, Підляшшя та Волині, відбувались в ситуації небезпеки здушення державности як Польщі, так і України зі сторони як білої, так і червоної Росії. Отож, деякі політики вбачали вихід із цього тупика у взаємопорозумінню та спільних протистояннях до вчорашнього окупанта. Однак перешкодою в здійсненні цих задумів була проблема кордонів. Українці будували свою державність за етнографічними принципами голошеними між іншим президентом ЗСА Вільсоном. У поляків в цій справі були розходження від тотального заперечення права українського народу на незалежність, збереження проголошеної державности, але на обмеженій території. Останні хотіли бo мати буферну державу між Польщею і Росією незалежно від її кольору - білої чи червоної, бо території обох відроджуваних держав - України і Польщі Росія вважала власними просторами.

Про розходження з декляраціями чільних тодішніх польських політиків, в тому Юзефа Пілсудського й Ігнаца Дашинського, засвідчує їх практична діяльність. Вже в два тижні після повернення з ув'язнення в Магдебургу, Ю.Пілсудський вирішив послати до Києва до Директорії УНР спеціяльну місію (ген. Густав Остаповіч, майор Юліуш Клєберг і Ігнаци Матушевський), яка проводила сондажну діяльність в справі військового порозуміння, а 18 січня 1919 року посланці Директорії (В'ячеслав Прокопович і Юліян Волошиновський) зробили візит Юзефові Пілсудському у Варшаві. Одночасно з тим, окрім війни проти проголошеної ЗУНР, вже 16 грудня 1918 року [2] тогочасний начальник Польської Держави Ю.Пілсудський підписав декрет, на основі якого польська держава переймала усе майно православної церкви, до якої належали українці Холмщини, Підляшшя і Волині, депортовані у 1915 році в Росію, і на основі того закону знищено церковні споруди. Відтак від січня 1919 року почалися воєнні дії польського війська на територіях — Холмщини, Підляшшя і Волині та ліквідація там українських культурно-освітніх установ з ув'язненням чільних діячів української адміністрації включно [3]. Одночасно 22 січня 1919 року в Києві відбувся акт соборности обох українських республік, що також не сприяло українсько-польському зближенню.

Однак тогочасна ситуація УНР була настільки ускладнена, що Польща, незалежно від певних розходжень, була єдиним сусідом України, з яким Симон Петлюра вбачав врятування української державности бодай на обмеженій території. Тому весь час велися українсько-польські переговори. Перша більш-менш серйозна спроба УНР якось домовитися з Польщею була зроблена у травні 1919 року, коли до Варшави прибув спеціяльний посланець уряду УНР Борис Курдиновський, а в Люблині вів розмови у штабі ген. Юзефа Галлера полк.Левчук. Українські посланці вели переговори з застереженням, що вони мають уповноваження лише від Наддніпрянської України. В підписаній угоді з прем'єр-міністром і міністром закордонних справ Ігнацим Падеревським, Курдиновський заявив, що він не має уповноважень до розмов в справі Східної Галичини, але немає нічого проти приналежності її до Польщі. Крім цього в умові була стаття, яка паралізувала дії України на мирній Конференції в Парижі, а саме, що Україна не буде робити жодних дипломатичних заходів без узгоджень з Польщею [4]. З цих причин вже після двох днів угоду не було визнано урядом УНР.

В липні 1919 року до Симона Петлюри прибув особистий емісар Ю.Пілсудського з листом, що Начальник просить Отамана продовжувати переговори. Наслідком цього був виїзд до Варшави місії, очоленої Пилипом Пилипчуком і підписання 1 вересня 1919 року перемир'я з Польщею. Однак і в ньому представники УНР перевищили свої уповноваження і угоду анульовано.

Кінець-кінцем після засідання 6 вересня 1919 року урядів УНР і ЗУНР затверджено інструкції для чергової делегації, очоленої Андрієм Лівицьким. Згідно з нею, місія могла в найгіршому випадку погодитись уступити полякам Холмщину і Підляшшя, і то тимчасово, до часу скликання українського парляменту. Наприкінці жовтня і в листопаді відбувся ряд засідань української місії з представниками польського уряду. Найбільше непогоджень було в справах кордонів. Позиції УНР щодо кордонів за етнографічними ознаками польська сторона безапеляційно відкинула і домагалися кордону по Збручу, а щодо Волині, погодилися, щоб це питання вирішила Паризька мирна Конференція.

Під час переговорів 25 березня 1920 року в Варшавському ресторані "Полонія" відбувся бенкет, на якому один із тодішніх найвидатніших польських політичних лідерів Ігнаци Дашинський висказав слова, які й сьогодні повторюють не тільки політичні діячі України і Польщі а саме: "...В історії читаємо, що не раз і не два лилася зовсім непотрібно польська і українська кров у боротьбі між собою, а ця боротьба знесилила обидва народи і довела до втрати самостійности України і Польщі перед сильнішими ворогами, які тільки чекали нашого знесилення, щоб накинути на вас і на нас ярмо неволі, тяжкі кайдани гніту. Але зараз Польща стає на шлях нового порозуміння з Україною, і я урочисто заявляю, що на мою думку, не може бути вільної Польщі без вільної України і вільної України без вільної Польщі".

Однак чергові зустрічі проходили в несприятливих для України умовах. Адже Армія УНР під командуванням ген. Михайла Омеляновича-Павленка вела партизанські бої на запіллю більшовицько-денікінським, а на території Польщі за її