В таких умовах польська сторона 21 квітня 1920 року, коли вже було прийнято остаточну версію угоди, запропонувала зміни, яких українська сторона не прийняла і відмовилась від дальших розмов. Тоді в другій половині дня 21 квітня 1920 року відбулася зустріч Симона Петлюри з Юзефом Пілсудським і після п'ятигодинної розмови текст швидко був узгоджений і о 1 годині 40 хвилин ночі з 21 на 22 квітня 1920 року підписаний.

"Можна ризикувати твердження, — писав Генрик Юзевський, бувший віце-міністр, прихильник Пілсудського в уряді УНР, в міжвоєнний період волинський воєвода, — що якщо б не Пілсудський, не дійшло б до польсько-української едности. Не дійшло б до неї також, якби не Петлюра" [5]. Згідно з умовами Варшавського договору, польська сторона визнавала незалежність УНР та її уряд на чолі з Симоном Петлюрою; українська підтвердила демаркаційну лінію польсько-українського кордону по р. Збруч, встановленому у вересні 1919 року [6]. Однак союз був лише тимчасовим, бо жодна зі сторін на довший час не могла б відмовитись від Східної Галичини. Петлюра інформував своїх близьких співробітників, що передача Польщі західних українських земель — лише вимушене тимчасове поступлення [7]. Незабаром, 24 квітня 1920 року, була підписана і військова конвенція, яка визначала умови спільного проведення антибільшовицьких воєнних дій в Україні.

Після підписання договору Пілсудський разом з Петлюрою розпочав похід на Київ. Оскільки політична і військова конвенції Варшавського договору були таємними, його учасники звернулися з відозвами до українського народу. У цих документах наголошувалось на тимчасовості перебування польських військ на території України з метою надання допомоги українському національному уряду в оволодінні ситуацією. Однак польсько-українська акція не мала однозначної підтримки серед українського населення, тим більше, що поведінка польської адміністрації та військових чинників після підписання в грудні 1919 року спільної деклярації щодо українського населення та головоноуповноваженого уряду УНР в Кам'янці-Подільському проф. Івана Огієнка включно з поведінкою військових польських командирів та військового духовентсва давала до цього підстави. Між іншим 8 травня 1920 року з нагоди здобуття польсько-українськими військами Києва по патріотичній промові польського священика, насиченій ейфорією походу на "вікові польські землі", яка кінчалась словами "Білий орел вже над Дніпром. Київ повертається до матері!" — уповноважений уряду УНР на знак протесту покинув мітинг [9]. Підставою до огірчення українського населення був також запис угоди, який відкладав долю польських землевласників в Україні, що одночасно з армією повертали в Україну, до прийняття нової Конституції.

Проблеми арогантної і негідної союзника поведінки польської адміністрації на українських землях були темою Меморандуму до Юзефа Пілсудського від 22 січня 1920 року [10]. Вже під час спільної війни з більшовиками і геройських боїв Армії УНР надійшли нові несподіванки. Польща почала переговори з Совєтською Росією та не гаючись визнала у тих переговорах сателіта Росії - Радянську Україну, а протести уряду УНР залишились голосом волаючого у пустелі. Ризькі переговори та рішення відносно УНР остаточно перекреслили романтичний візерунок Польщі, яка боролась "За нашу і вашу свободу". Згасла серед українців надія на відродження польсько-українського братерства під час Київського походу. Нічого дивного, що потім Кедрин-Рудницький напише: "Ризький мирний договір є повчальним для України: не йти з Польщею на будь-які угоди з винятком тих, в яких гарантії її дотримування надаватиме українська сторона".

12 жовтня 1920 року між Польщею і Совєтською Росією підписано перемир'я, а 18 жовтня 1920 року Юзеф Пілсудський спеціяльним наказом подякував Армії УНР за її участь в спільній війні з більшовиками, пишучи між іншим: "...Від імені польської армії вітаю армію Української Народної Республіки, яка відроджена і зміцнена, ставить собі нові завдання, від яких може залежати майбутнє Европи. Наша армія пам'ятає криваві битви, в яких незмінне брало участь українське військо, як у дні звитяги, так і в години випробувань. Спільно пролита кров і могили героїв заклали наріжний камінь для взаєморозуміння й успіху двох народів. Нині, після двох років важкої боротьби з варварським нападником, я прощаюся з прекрасними військами Української Народної Республіки й стверджую, що в найтяжчі хвилини, в нерівних боях вони високо несли свій прапор, на якому виписане гасло ЗА НАШУ І ВАШУ СВОБОДУ, що є символом віри кожного чесного вояка" [12]

Ще перед прощальним наказом маршала Ю. Пілсудського про героїзм українського вояцтва у війні з більшовиками польський дипломат Каєтан Моравський 16 липня 1920 року в кореспонденції до посла Річ Посполитої у Празі Еразма Пільца писав, що: "...На півдні Ридз Смігли опанував ситуацію і утримує лінію Збруча. Велика в цьому, заслуга українських формувань, які навіть підчас відвороту не втратили холодної крові, і перевищуючи значно наші війська дисципліною, воюють як герої. У найкритичнішій ситуації український офіцерський легіон стримав наступ червоних гвардій на територію Галичини, оплачуючи свій героїчний подвиг втратою 350 офіцерів вбитих або поранених. Що за іронія подій?" — закінчив дипломат.

Підписання договору з Росією для Польщі означало кінець воєнних операцій. Давало їй мир та визначення східного кордону. Для України-союзниці Польщі у цій війні, на практиці це була зрада союзника та недотримання, як бувало в історії, чергового договору.

Осамітнена Армія УНР, закінчивши 15 жовтня 1920 року ефективно проводжену мобілізацію на