Виключне значення мала адміністративна реформа Володимира Святославича. У роки його правління основні союзи давньоруських племен були приєднані до Києва. Але племінна знать на місцях до часу почувалася незалежно. Тому в кінці 80-х рр. Х ст. Володимир послав 12 своїх синів до різних міст Київської Русі. «Повість временних літ» сповіщає: «Посадив Вишеслава в Новгороді, Ізяслава в Полоцьку, Святополка в Турові, а Ярослава в Ростові, а Гліба в Муромі, Святослава в Древлянській землі, Всеволода у Володимирі (Волинському. — Авт.), Мстислава в Тмутаракані».

З тієї пори у життєво важливих осередках Давньоруської держави сиділи вже не бунтівливі, завжди схильні до непокори місцеві князьки, а провідники волі великого князя київського, і не тільки його сини, а й близькі до нього люди: бояри, старші дружинники тощо. На зміну родоплемінному поділові давньоруського суспільства остаточно прийшов поділ територіальний, що є однією з визначальних ознак справжньої Держави.

Першою за часом, якщо виходити з послідовності розповіді «Повісті временних літ», була реформа релігійна. Спочатку уряд Володимира вирішив протиставити розмаїттю богів слов'янських і неслов'янських племен Східної Європи культ верховного божества Перуна. Це було зроблено ще на початку князювання Володимира в Києві. Але невдовзі з'ясувалося, що язичництво як ідеологічна система не відповідає потребам державного будівництва та об'єднання союзів-племен навколо київського осередку. Тому наприкінці 80-х рр. Х ст. Володимир зважився запровадити християнську релігію, яку сповідувала на той час абсолютна більшість народів Європи і Близького Сходу. Незабаром трапилася нагода провести цю ідею в життя.

Сталося так, що 986 р. у Візантії спалахнув заколот великих феодалів проти імператора Василія. Той звернувся за допомогою до київського князя. Володимир пообіцяв поміч, але зажадав за це руки сестри імператора Анни. Спочатку йому відмовили, та потім, коли повстання стало загрожувати існуванню династії, Василій погодився на шлюб. Він захотів, щоб київський володар охрестився, що й було зроблено. Підступний імператор, щоправда, спробував відмовитися від слова, коли з допомогою руського війська здолав заколотників. Але Володимир примусив Василія виконати обіцяне, здобувши 989 р. головне візантійське місто в Криму Херсон і, по суті, позбавивши імперію кримських володінь. У Херсоні київський князь одружився з Анною, що приїхала туди, й великодушно віддав імператорові як викуп за наречену тільки-но здобуте місто.

Повернувшись з молодою до Києва, Володимир Святославич улітку 990 р. почар насаджувати християнство як офіційну релігію Давньої Русі. «І коли прийшов (до Києва. — Авт.), — читаємо в «Повісті временних літ», — звелів перекинути ідолів — одних порубати, інших спалити. Перуна ж наказав прив'язати до хвоста коня й тягти Боричевим узвозом». Так сконало язичництво, прадідівська віра східних слов'ян. Спочатку були охрещені кияни, далі настала черга інших жителів Русі. Як засвідчує Нестор, князь Володимир «наказав будувати церкви й ставити їх по тих місцях, де раніше стояли кумири (язичницькі боги. — Авт.). І поставив церкву в ім'я святого Василія на горбі, де стояв ідол Перуна та інші. І по інших містах почали ставити церкви й призначати туди попів і приводити людей на охрещення по всіх містах і селах». Такими були перші кроки нової віри на давньоруських землях. Однак процес християнізації східних слов'ян тривав кілька століть.

Офіційне запровадження християнства у Київській Русі справило позитивний вплив на життя її народу. Люди тим самим прилучалися до світової культури, книжності й мистецтва, освіти і наукових знань. Встановилися постійні зв'язки Давньоруської держави з іншими християнськими країнами. Церква ревно турбувалася про зміцнення державності, про піднесення авторитету князя. І влада платила їй піклуванням, з перших днів узявши на себе матеріальне утримання давньоруської релігійної організації.

У часи Володимира Святославича Київська держава досягла високого рівня військової могутності, економічної міці й культурного піднесення. Вона стала врівень з багатьма державами Європи і Близького Сходу. Навіть Візантійська імперія мусила рахуватися з Руссю. Однак спокійного життя руському народові не було. Причиною цього стали хижі й жорстокі печенізькі хани, що постійно вдиралися на південноруські землі, вбивали й брали до полону тисячі людей, палили й руйнували міста і села, витоптували поля й луки, грабували й тягли у степ все, що тільки могли вхопити.

Давньоруське суспільство бачило вищу доброчесність князя в його самовідданій боротьбі з кочовницьким степом. Люди пам'ятали про трагічну загибель батька Володимира Святослава від рук хана Курі й вимагали від князя рішучих дій. Та й сам Володимир, певно, розумів, що лише розгром печенігів може стати неодмінною умовою спокійного й мирного існування його держави. Ось чому незабаром після запровадження християнства на Русі князь розпочинає тривалу й запеклу боротьбу з печенізькими ханами. «Повість временних літ» та інші літописи розповідають про сім великих війн Володимира з цими ворогами: у 990, 992 (двічі), 996, 997, 1001-му й 1004 рр. Всі вони закінчилися переможно для київського володаря. Однак не важко припустити, що руські воїни зазнавали й поразок у боях з більш численними печенігами. Але про них фольклорні джерела літописів мовчать. Як би там не було, тривалі й виснажливі війни Володимира з печенігами зрештою принесли Русі перемогу. Його синові Ярославу було вже легше остаточно здихатися печенізької загрози.

Останні роки життя Володимира були затьмарені непокорою синів. 1012 р. проти нього повстав пасерб Святополк, що княжив неподалік Києва в Турові. Князь кинув Святополка до