РЕФЕРАТ

на тему:

“Життя і творчість Миколи Садовського”

Микола Карпович Садовський (Тобілевич) народився 13 грудня 1856 року в селі Костуватому на Херсонщині. Дитинство і юність провів на селі серед чарівної природи, дружив із селянськими дітьми, на власні очі бачив сирітські злидні, страждання наймитів і наймичок, жорстоке свавілля куркулів-павуків. Про панську кривду і народну правду Микола Карпович розповів своїми неперевершеними сценічними образами. Він чудово знав українські обряди, звичаї, народні ігри, хороводи, пісні, танці, рано почав захоплюватися усною поетичною творчістю і театральними виставами, які влаштовували його старший брат Іван Карпенко-Карий і Марко Кропивницький спочатку в Бобринці, а потім у Єлисаветграді.

Освіту Микола Карпович здобув у Єлисаветградському реальному училищи, але курсу навчання не закінчив: 1877 року пішов добровольцем на російсько-турецьку війну. За відвагу і хоробрість, виявлені в боях за Шипку, був нагороджений Георгіївським хрестом. Після війни ще два роки перебував на військовій службі у Бендерах, де при офіцерському зібранні існував аматорський драматичний гурток, у якому він виступав як актор. Тут і відбулася його зустріч з майбутньою окрасою української сцени Марією Заньковецькою. Разом з нею Микола Карпович грав провідні ролі й мав успіх у глядачів: уже тоді їм обоїм пророкували велику сценічну кар”єру в професіональному театрі.

1881 року Микола Карпович залишив військову службу і поїхав у Кременчук до свого учителя і творчого наставника М. Кропивницького, який працював тоді в трупі Ашкаренка. Там дебютував у ролі Миколи з “Наталки Полтавки”.

Його бурлака в латаній сірій сорочці чарував людською красою і гідністю, життєрадісним гумором, натхненним співом з яскравими народними інтонаціями. Хвацько збита набік шапка, пластичність тіла, легкість і рухливість – усе випливало з душевного стану героя.

“Микола Карпович надзвичайно легко, граціозно танцював, - писав В. Василько. – Його танок, викликаний почуттями і переживаннями героя, ніколи не був вставним номером, а органічно вплітався в дію. Міміка, жест відігравали у ньому першорядну роль. Актор використовував тут всі пластичні засоби. Кожен його танок мав свій емоціональний тонус і своєрідний психологічний малюнок, був драматичним епізодом з певним початком, розвитком і кінцем”.

Літнього сезону 1888 року М. Садовський разом з М. Заньковецькою заснували власну трупу, яка проіснквала десять років. Тут відбулося його становлення і зростання як актора, режисера і організатора театральної справи на Україні.

Репертуар цього театру розширювався за рахунок російської та зарубіжної класики. А щоб обійти заборону царської цензури грати на українській сцені твори, перекладені з інших мов, Микола Карпович вдавався до незначної переробки п"єс. Так, відома драма О. Писемського “Гірка доля”, наприклад, була показана під назвою “Никандр Безщасний”, де Садовський виступив у головній ролі.

1898 року трупа М. Садовського злилася з “Товариством російсько-малоросійських артистів під орудою П. К. Саксаганського”, а 1900 року до них на три сезони приєдналася і трупа М. Саксаганського. Слід відзначити, що це було сузір”я талантів, справжніх перлів самоцвітів сценічного мистецтва.

Діяльність об”єднаної групи корифеїв українського театру розпочалася виставою “Глитай, або ж Павук” 4 липня 1900 року в Полтаві і мала тріумфальний резонанс. У репертуарі налічувалось близько 60 різних жанрами вистав, що відповідали високим ідейним і художнім вимогам. Новим надбанням театру була вистава гостросатиричної комедії І. Карпенка-Карого “Хазяїн”. Прем”єра її відбулася 10 січня 1901 року в Києві і виклмкала захоплення широкого кола глядачів. Пузиря виконував сам автор, економів – Феногена і Ліхтаренка – Саксаганський і Садовський, Золотницького – Кропивницький.

Пізніше, 1906 року, разом з Марією Заньковецькою Микола Садовський здійснив давню мрію українського громадянства про організацію в Києві першого стаціонарного українського професіонального театру. Працювати цей театр почав 15 вересня 1906 року в Полтаві, потім виїхав на гастролі в різні міста і лише навесні 1907 року переїхав в Київ у приміщення Троїцького народного дому (тепер Театр оперети) для постійної праці.

Діяльність українського стаціанарного театру Миколи Садовського в Києві має велике історичне значення. Тут свято зберігалися і по-новаторському розвивалися реалістичні принципи акторської і режисерської майстерності; неабиякого значення надавалося художньому і музичному оформленню вистав. З цією метою було запрошено до співробітництва видатних художників і музикантів.

Поряд з українською драматургією трупа Садовського ставила й російську класику: “Ревізора”, “Одруження” Гоголя; “Тепленьке місце” Островського; “Сватання”, “Ведмідь” А. Чехова; “Від неї всі скверни” Л. Толстого, а також “Мазепу” Словацького,

“Моральність пані Дульської” Т. Запольської, “Загибель “Надії” Г. Гейєрмана та інші.

Видатний український митець Микола Садовський – великий артист героїко-романтичного і трагедійного плану, талановитий представник реалістичної школи М. Кропивницького. Від природи він був щедро наділений внутрішніми і зовнішніми акторськими даними: могутня здатність перевтілення, пристрасний темперамент, швидке збудження, велична, рідкісної краси струнка постава, виразне обличчя, багата міміка, променисті очі, що передають відразу цілу гамму переживань, задушевний і зворушливий голос, музикальність, пластичність тіла, простота сценічної поведінки.

Садовський ретельно готував кожну роль. Він цілком “знищував” себе і свою особистість, заглиблювався у внутрішній світ і психологію дійової особи, надавав яскравих, узагальнених характерних рис, властивих тільки даному персонажу. Все було продумане і відшліфоване: і міміка, і жест, і слово.

Творчий діапазон М. Садовського відзначався надзвичайно широкою палітрою виконуваних ролей: драматичних – Гнат, Тарас, Панас (“Безталанна”, “Бондарівна”, “Бурлака”), Дмитро, подорожній (“Не судилося”, “Зимовий вечір”), Никандр (“Никандр Безщасний”); комедійних та характерних – Карась (“Запорожець за Дунаєм”), виборний (“Наталка Полтавка”), Мартин Боруля, Пузир, Барильченко(“Хазяїн”, “Суєта”), городничий (“Ревізор”), Смирнов (“Ведмідь”), Вишневський (“Тепленьке місце”).

Але