Відома художниця С. Караффа-Корбут у книзі відгуків на виставці написала: "Шановній Парасковії Петрівні велике спасибі за велику працю й естетичну насолоду. Приємно було бачити це квіткове багатство у сучасному текстилі, на хустках..."

Вся підлога в хаті майстрині часом бувала заслана аркушами і вигляділа так, наче ви не в оселі, а на квітучій ниві. Ось серії "Жоржини", "Волошки", "Маки". Одні з них вражають ліризмом, в інших - епічна задума, ще в інших бачиться жартівлива усмішка. Одні ваблять жіночою гордовитістю, інші - лагідною стриманістю.

Вражає фантазія автора. Подумати тільки, лише у серії "Маки" близько ста мальовок. Всюди маки, і тільки польові, а аркуш на аркуш не схожий. Кожна квітка, пелюстки, стебельця, листочки показані в декоративній площині. Художниця не скопіювала квіти з натури, а вдихнула у них власний життєдайний струмінь.

Художниця любила неквапливо розповідати:

- Я малюю для радості. Пишу по пам'яті. Побачу десь квітку цікаву - замалюю собі, може, колись знадобиться... Людину не намалюю, але передам її настрій у квітах. Хто розуміється, той побачить настрій, а хто ні, то ні. Усе хочу щось нове малювати. Найбільше роблю взимку. Як беруся, то не можу лишити, поки не зроблю. Як уже візьмуся, то повна голова, ще ту не скінчила, а вже друга настигає... Питають, як я компоную. Я вкладаю квіти, як садівник, на землю. У кожній косичці шукаю щось таке, чого в інших немає. Он, дивіться, скільки півоній або жоржин. Але всюди по-різному намальовані. А хіба вони повторюються в природі? Схочу, то й надумаю собі квітку. От, наприклад, я ніколи не виділа любистку, хоч і чула, що є така косиця. Так я собі видумала його. Бачите, такий зеленувато-жовтий, довгастий, трохи схожий до листя конвалії. Адіть, яка краса... Як зачинаю щось малювати, то по всій площині йду. Я не малюю цю квітку, цю... Як і вишивається, йдеться по всій основі, потім - один колір, другий, третій, десятий...

Вона любила зелену весну і стигле літо, любила багату і поважну осінь, та особливо вона раділа зимі, коли працювалося їй легко і гарно.

У кімнаті, де Параска Петрівна найчастіше працювала взимку, легкий зеленавий тон стін з дрібними квітками нагадує веселий луг десь понад річкою. На стіні - портрети: Параска зі своїм судженим, сини Ярослав, Володимир та Богдан, плакетка "Мамині жоржини". Матері приємно похвалитися: "То Славко зробив за моєю мальовкою, викарбував із міді, ще як у Косові вчився". Над портретами вишивані рушники. На стіні - килимок, витканий сільськими жінками за її ж малюнком. На ліжку-вишивана скатерка-накидка, подушки.

Вона дуже любила вишивку. Інколи їй здавалося, що бажання відтворити на папері веселу квітку, що росла під вікном, вишити яскравий візерунок на полотні було її дитячим протестом на удари долі. Вона казала: - Навіть не знаю, що ліпше люблю: чи плести, чи вишивати, чи малювати...

Іноді її надихали давні легенди. Якось її запитали, що спонукало створити образ Бондарівни.

- А ви хіба не звернули в Городенці увагу на камінь перед старим костьолом - з нього видніє прекрасне дівоче обличчя... Люди розповідають легенду: жила в Чернелиці дівчина краси небаченої. Бондарівною звали. Краси досить, а нема достатку. Якось прийшла дівчина на ярмарок і побачила киптарі цяцьковані та вишивані, корали червоні. Зашарілося личко дівчини. А тут - пан Каньовський. Угледів її та й обімлів. Наказав прикликати вродливицю. Але горда дівчина відмовила, не дозволила, аби пан доторкнувся до її руки.

Хотів узяти силою - втікала. Панські слуги гнались за нею, випускаючи стріли. Одна, найлютіша і найзаклятіша, впилася їй в спину.

Та-бо на тій Бондарівні

Шовкова спідниця,

Де стояла Бондарівна -

Керв'яна криниця.

Та-бо на тій Бондарівні

Шовкова мережка,

Куди везли Бондарівну -

Керв'яная стежка...

З каменю в Городенці ніби промовляє до своїх сестер-дівчат чарівне обличчя. То пам'ятник Бондарівні. Так легенда стала основою роботи Параски Хоми "Бондарівна". Вікно, в середині якого дівчина в покутському одязі XVIII століття. В її очах смуток і задума, печаль і гіркий біль, але на обличчі - незламна воля й мужність. Глибокий зміст розкрито через органічний синтез реального світу з оптимістичною народною символікою.

І на столі у майстрині пісенний репертуар: "Зацвіла ружа", "Каштани", "Чорнобривці", "Лісова пісня", "Солов'їна ніч", "Ой верби-ченько", "Ясени", "Два кольори", "Рушничок", "Зелен клен", "Лю-бисток", "Білий сніг на зеленому листі". Окремі картини групуються в серії і цикли: "Пісні", "Не шуми, калинонько", "Золотиста осінь". Серія "Червона рута" об'єднує аж десять малюнків. Серію "Червоні маки" художниця присвятила сестрам Байко, бандуристкам, лауреатам Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка.

Кажуть мудрі люди, що коли дуб не пустить глибоко коріння, то не забуяє могутня крона, не розлежиться пагілля, не насіється з нього жолудів-діток, і стримітиме він деревом-сиротою десь на узбіччі лісу, доки не спаде з нього пізній лист, не обчухрають його голову вітри, не обломить крутий мороз віти. Так, певне, і талант. Коли він проростає стеблом і заколисує ваговитий колос, а з того колоса розсипаються тугі, стиглі зерна і знов росте-проростає зеленим килимом новий урожай - то