Сковорода застав в академії ще багато добрих традицій і кинувся у вир студентського життя. Соліст академічного хору і початкуючий композитор, Сковорода відзначається в науках і впевнено йшов до мети. Але згідно до царського указу дев’ятнадцятирічний із класу філософії стає солістом хору цариці Єлізовети.

Сковорода опинається в Петербурзі. Здавалося б: перед простим українським юнаком – шлях до запаморочної кар’єри. Козацьки сини, добираючись до царських покоїв, частенько й зупинялися там, як то було з синами козака Розума з-під Козельця, які стали Розумовськими й прогриміли на ціле століття. Мабуть, Сковорода теж міг мати неабиякий успіх при дворі, що видно вже з того, що залічено його було до почту імператриці Єлизавети Петрівни в час її подорожі на Україну в 1742 році. Однак, дивакуватий козацький син, приїхавши до Києва, не повернувся до столиці, а вирішив докінчувати своє навчання. Мабуть, це не був перший прояв його незалежності, коли згадати той малодосліджений факт, що син простого селянина з далеких Чорнух пробився до Києва і став слухачем Академії, славної тоді у всьому слов’янському світі і, кажучи відверто, відкритої все ж таки передовсім для дітей сильних світу того, а не таких, як Савчин син Грецько. Але щось було в тому козацькому синові таке, що штовхало його тільки до науки, давало силу долати всі перешкоди, не зваблюватися ніякими принадами, бути незалежним і самостійним у своїй життєвій поведінці, отже й у поглядах, що згодом виявилося повною мірою в його філософії і творчості!

1750 року Сковороду за його розлогі знання мов і наук, за розуміння й уміння музики і співу рекомендують до складу місії генерала Вишневського, який їде до Угорщини за дорученням самої імператриці й потребує для своєї місії чоловіка освіченого, сказати б, універсально, бо в обов’язки Сковороди входило бути мовби секретарем місії, капеланом, істориком, дипломатом, перекладачем, ерудитом, власне, місія–це й був Сковорода, який уже на той час знав досконало мови Європейські й давні, обізнаний був з філософією, літературою, природничими науками, відзначався здібностями видатними.

Генерал-майор Федір Вишневський мав високу підтримку й особливу ласкавість з боку порфіроносної імператриці, бо ж, за невід’ємними записами в історії царської династії, став її жаданим сватом. Це він свого часу, ще полковником, привіз до Петербурга із села Лемеші, що на Чернігівщині, молодого козака Олексія Розума, який, як визнали всі при царському дворі “мав приємний голос і красиву зовнішність”. Тож він досить швидко був переведений посту царівни Єлизавети Петрівни, яка зійшовши на царський престол, розвела Олексія (вже!) Розумовського у графське достоїнство, а згодом пожалувала його в генерал –фельдмаршали, і врешті-решт оформила з ним шлюб, який, правда, не давав права престолонаслідування.

Чи треба ще раз підкреслювати, що ставлення імператриці до свого переяславського свана Федора Вишневського було постійно прихильним, майже родинним. Вона засипала свого вірного слугу й свата щедрими подарунками – від “царських дрібничок”, таких, як медальйон власноручної різьби по дереву її батька Петра I, до кількох сіл – Жарбован, Карані, Дідичок та інших – на Переяславщині.

Он як хитромудро перемішається історія і конкретних людях, їхніх долях, їхніх життях! Зараз досліджено цікавий шлях Токайської місії, яка за іменним указом імператриці Єлизавети Петрівни від 6 квітня 1745 року повинна була квапити генерал-майора в дорогу, бо аж благала її імператорська величність “А коли можливо хоча б три сантала (діжечка-анкерок на 60 пляшок угорського вина) поштою прислати, бо ж зробилась потреба, а ніде вишукати неможливо, а я обійтися без нього не можу, що і вам відомо; не вагаючись, поквапилась у дорогу.

Наприкінці серпня 1745 року, в яблуневу спасівську пору, великий, добре налаштований обоз генерала Вишневецького рушив із Києва.

Понад три роки тривала мандрівка Сковороди. Він отримав можливість вивчати Європу, “знайомитися найперше з людьми, вченістю і знаннями, добре відомими тоді. Побував він в Угорщині, Польщі, Прусії, Німеччині, Північній Італії, був у Будапешті, Відні, Пресбургу (Братиславі). До Парижа, здається, не добрався, але однаково це не завадило йому стежити за розвитком подій у французькій столиці, які привертали тоді увагу до всього культурного світу.

Слухав лекції знаменитих професорів, вивчав різні філософські системи, придивлявся до життя і по закінченні місії через п’ять років повернувся у затінок рідних верб.

Сковороді йшов тоді 28 рік. Це вже була людина зі сталими переконаннями і великим запасом знань, хоч і без найменших засобів до життя.

Батьки давно перебрались на цвинтар, так і не дочекавшись свого вченого сина, а єдиний брат виїхав кудись у пошуках долі, і сліди його назавжди загубилися.

Як жити? Далекі мандри не привели в землю обітовану. Не зустрілось йому ні країни, в якій усі мали б щастя, ні теорії філософської, яка б відповідала на всі “чому” і “як”.

Єдине багатство, яке він приніс додому, - знання, що змусило говорити