У кожній музейній експозиції є речі, на яких “тримаються” цілі експозиції. Про них говорять з особливою шанобою, для них справедливо відводяться найпочесніші місця. Одним з таких експонатів вважається портрет великого народного мислителя роботи невідомого художника XVIII століття.

Це найправдоподібніше зображення Григорія Савича, зроблене гарним художником, сучасником Сковороди, людиною, яка зустрічалася з мандрівним філософом. Митець назавжди зберіг у пам’яті його смагляве обличчя, живі карі очі, високе чоло і мудре слово. Кращого портрета Григорія Савича Сковороди не має ніде.

На одному із стендів експонується кобза, скрипка, сопілка та цитра. Потемнілі від часу, зі слідами людської уваги до них, з нехитрою оздобою, що свідчить: робились вони народними майстрами для таких же любителів – бідаків, а не на продаж і не для панської забави чи колекції. З усього видно: довге і славне життя було у них, аж поки не потрапили в цю музейну тишу. Певно, не один ярмарок чував їхні голоси, не в одній хаті народжувалися і зростали, веселилися і сумували під звуки цих інструментів.

Григорій Савич був чудовим музикою... Тисяча сімсот сорок четвертий рік, золота осінь. На Дніпрових схилах вельможне панство влаштувало банкет на честь приїзду у древній Київ любительки гострих відчуттів – імператриці Єлизавети Петрівни. Високій гості забаглося послухати народні таланти Малоросії. Тож Гримнув співом придворний хор, у якому понад два роки співав і Григорій Сковорода. А потім цариця слухала знаменитого бандуриста з Полтавщини Григорія Любистка. Мабуть, багато тут навіяв кобзар на присутніх своєю думою “Зажурилась Україна що нігде прожити”, бо за тим оркестр ушкварив веселої, і цариця пішла в танок зі своїм фаворитом Олексієм Розумовським. Григорій Сковорода грав на флейті. В антракті імпровізував свій власний твір, в якому чувся журливий стогін, наче вітер розносив степовими просторами смужок і прокляття окраденого народу, наче невільницький плач обзивався скигленням чайки і зітханням бездольної матері.

Як ми знаємо, Григорій Савич до Петербурга не повернувся. Бо вольнолюбиве серце не могло співати на чужині. І пішов він у народ. А найпершим другом, що постійно супроводжував його в тих мандрах, була сопілка. Траплялося, що й на скрипці грав, і на цитрі. Бо до всіх інструментів неабиякий хист мав. А ще любив кобзу. Коли Григорій Савич вчителював на Переяславщині, він часто збирав бурсаків і ходив з ними до Борисоглібськом церкви. Раніше там поруч криниця була. Сковорода сідав біля неї зі своїми вихованцями і розповідав їм перекази людей про давно минулі часи. А потім грав на сопілці, на кобзі – влаштовував самобутні концерти народних мелодій.

Місцеві жителі знали про ті здібності учителя колегіуму, тому часто запрошували його додому, щоб поспілкуватися з мудрою, талановитою людиною. У багатьох сім’ях він був учителем музики та співів.

Ось і скрипка із стенду збереглася у досить музичній родині Козловичів. Кілька поколінь їх були в Переяславі відомими скрипалями. Молодші нащадки пам’ятають оповідь старших про те, що в їхній хаті бував Григорій Савич, брав уроки гри на скрипці. Саме на цій скрипці. Тому вона й передавалася від покоління до покоління як велика реліквія. У 1971 році вона зайняла своє місце у музеї.

І кобза із родини Іваницьких теж зберігала на собі тепло рук Григорія Савича. І вона теж у Переяславському музеї.

А ще ось дуже цікавий експонент. Колись завітав до музею один чоловік. Приїжджий, не Переяславський. Довго і досконало вивчав усі експоненти у музеях. А найбільше сподобався йому музей сковороди.

Виявилося, що гість із Києва, за фахом дитячий лікар, але цікавиться мистецтвом рідного краю і дуже шанує Сковороду. А ще хтось розповів йому, що у Переяславі–Хмельницькому відкрили оригінальний музей великого філософа, та він не повірив, вирішив на власні очі побачити його. А ще запитав чи є у музеї книги, котрі читав Григорій Сковорода?

Йому відповіли, що ось “Слова и речи” Феофана Прокоповича, “Сочинения” Михайла Ломоносова. Але, на жаль, ствердити важко, що саме цими примірниками користувався Григорій Савич. Гість поїхав, а через кілька днів приїхав знову і подарував музею книгу. Це був “Псалтир”, кінець сімнадцятого століття. Нею користувався Сковорода.

І розповів таку історію. Свідків у мене не має, але “Псалтир” від прадіда. Батько розповідав, що прадід торгував у Києві на Подолі продуктами і часто мав діло з деякими мандрівними людьми. Так от одного разу звідкись надійшли до нього запорожці, набрали харчів, а платити нічим. Тоді один, певно старший між них, дістав із-за пазухи цю книгу, сунув прадідові зі словами: “Візьми. Її читав сам Сковорода. Правда, ти тут нічого не тямуєш. Латина. Але коли захочеш, продаси у три дорога. Тепер таких нема”.

Прадід знав, хто такий Сковорода. Про нього тоді багато легенд ходило. Тому й не відмовився від такої своєрідної козацької платні. І книга збереглася. Тепер вона лежить у музеї на столику у келії Сковороди.

Дуже цікавими були пошуки у селі Коврай, адже п’ять років Сковорода віддав вихованню малого Якима Томари. Співробітники музею відвідали село, але ніяких слідів перебування великого філософа не знайшли. І коли на зупинці чекали на автобуса, підійшов і присів старенький дідок. Він втомився, виганяючи малих каченят на своє жовтобоке лихо.

Одна із співробітниць музею вклинилася в монолог дідуся:

Ви теж колись були таким.

Ваша правда – старий вмить випростався, очі помолодшали. – Бувало, як заліземо в ставок, то