Ось нарешті зустріли людину, яка розповіла про колишнього пана Томару. А його діда Сам Сковорода вчив. А наш співрозмовник після купання коней в дитинстві пішов на панську конюшню конюхом.

Так склалося, що в цього дідка зберігся подарований йому паном Томарою старенький диван. Та не просто диван, а на ньому у покійного прадіда пана відпочивав сам Сковорода. Важко було умовити діда забрати диван до музею, але умовили. І диван перевезли до Переяслава. Згодом знайшлися ще два крісла від Томареного меблевого гарнітур. І все це зараз відтворює ту обстановку і навіює подих того часу, коли стежками неньки України мандрував філософ Григорій Савич Сковорода.

В простій сірій свиті й чоботях, з палицею і торбою, в якій мав кілька улюблених книг, і свої рукописи, мандрував він по Слобожанщині, бував у Росії, доходячи аж до Орла, гостював у Донських землях, мріяв дістатися й до Кавказу, який вабив його своїм вільнодумством. Знав мистецтво життя і таємницю щастя, тому так охоче його скрізь приймали й слухали, тому був бажаним гостем у найубогішій селянській хаті, і, як свідчили, на Слобожанщині в багатьох селянських хатах висіли портрети Сковороди і розповідалося серед народу безліч історій про геніального “старчика”, як любив називати себе поет і філософ. У своєму творі “Брань архистратига со сатаною” Сковорода сказав про себе: “Он шевствует со жезлом веселими нагами и спокійно воспевает: “пришелец аз есть на земле”.

Він належав усій землі. Слідів провінційної обмеженості не знайдемо в ньому, бо мислення справжньої вільної людини залежить не від географії, а від того чи забов’язана ця людина своїм становищем комусь, чи ні. Сковорода ніколи не був забов’язаний. Він незалежний, був мудрецем, ще намагався побороти обставини, твердо дотримувався взятих для себе правил і не підкорятись загальній думці, коли вона віддаляє нас від правди і чеснот.

Високу мудрість Сковороди зможемо належно поцінувати, згадавши, в які часи він жив, бодай побіжно окинувши поглядом вісімнадцятий він пишався своїми подвигами, своєю цивілізованістю, своїм лібералізмом. У Франції королівська фаворитка мадам Помпадур загравала з поетами і філософами; Фрідріх Пруський, виказуючи свою справедливість, дозволив судові винести вирок на користь простого мельника, який наважився судитися з королем; Імператриця всеросійська Катерини Друга осипала щедротами Вольтера й Дідро, вітала Дідро в Петербурзі, пропонувала йому перенести видання “Енциклопедії” до столиці Росії, а феронейському мудрецеві, що “в Росії нема мужика, який не їв би курки, коли хоче, а з деякого часу вони надають перевагу індичкам”. Подала голос і Америка, де в 1776 році було прийнято Декларацію незалежності, і того ж року видатний учений Франклін прибув послом Америки до Росії.

А тим часом у тій самій Франції відкрито переслідувалися найкращі уми і таланти. Вольтера, який двічі побував у Бастилії, вислано за межі держави, перші томи “Енциклопедії” заборонені королівським декретом. Руссо вигнаний з Франції, його твори публічно спалено. Книга Гольвеція “Про розум” спалена рукою ката. Твори натуралістам Бюффона й історика Маблі забороненою. Мемуари Бомарше спалено, “Філософські думки”, Дідро спалено рукою ката.

Європа знекровлювалася у Семилітній війні, Фрідріх Пруський і Катерина Друга шматували Польщу. У Росії остаточно закріпачено селян України. Зруйновано Запорізьку Січ. Провінціальна німецька принцеса ставши російською імператрицею намагалася в усьому перевершити Петра Першого. Перед усім світом виставляла своє благодійництво і просвітництво, загравала з західними філософами, водночас посилаючи полки для кривавої розправи з Пугачовим, підписуючи указ про арешт Радищева й спалення його книги “Путишествие из Петербурга в Москву”.

В часи, коли Пруський фельдфебель учив розуму Європу, коли у “вільній” Америці процвітала відкрита торгівля рабами – неграми, а в Росії продавали разом з кіньми і каретами кріпаків, коли невіглаством панувало у верхніх шарах суспільства і високо піднімало голову біля східців тронів, коли, за висловом Герцина, “все дуло прибите до землі, сама лиш офіційна підлість гучно промовляла”, “замість науки викладали теорію рабства”, в такі часи література була останнім втечищем свободи, в такі часи незмога було заглиблюватися в філософію і водночас не ворогувати з дійсністю в усіх її проявах, починаючи з лицемірства влади.

Сковорода мовби перегукувався в своїх творах з найкращими умами того часу. І в його художніх і філософських творах найголовніша думка найбільша пристрасть, найпалкіше бажання – пізнати самого себе, віднайти в собі людину, краще в її природі й властивостях. Де ж шукати цю людину? На це в Сковороди була тільки одна відповідь. У двадцять четвертій пісні своєї поетичної збірки “Сад божественних пісень” він недвозначно заявляє: “А ми жребій з голяками”. Стали вже афористичними словами Радищева з його безмежного “Путишествия”: “Я взглянув окрест меня душа моя страданиями человечества уявлено стояла”.

Сімнадцята пісня Сковороди “Саду” починається так:

Видя жития сего я горе,

Кипящее как Черное море,

Выхрем скорбий, напастий, бед,

Заслаб, ужаснулся, поблід.

О горе сущим в нем.

Такі аналогії корисні навіть тепер , через понад двісті років з цасу написання з цих речей.

Не знати, як склалася б доля Сковороди, колиб його твори булиб віддруковані за життя. Легко здогадатися, що й про українського вільнодумця “воспоследствувало” б “височайшие повеления”, так само як щодо Радищева, і може б, не долічилися ми багатьох найсміливіших ночей нашого мислителя. Хоча стверджувати, що