За писемними пам’ятками він бачив закономірний процес формування української літературної мови, який уявляв як історію розвитку мовних стилів. За його активної участі як редактора другого тому вийшла в світ двотомна праця “Курс історії української літературної мови“ (1961). Коли відкрилися нові джерела вивчення української літературної мови (повернення в український літературно-мовний процес нових імен, зняття ідеологічних заборон), В.Русанівський створює нову працю – новий підручник з історії української літературної мови (Історія української літературної мови. – Київ: АртЕк, 2001. – 391 с.).На думку вченого, “історія української літературної мови – це таїна за сімома печатками”. І річ не тільки в тому, що найдавніші писані пам’ятки втрачено, часом про них є лише згадки, як, наприклад, про договори , що їх укладали руські князі з греками (907, 912, 945, 971 років). Від багатьох своїх писемних пам’яток ХІ – ХІІ ст. українці були відчужені через те, що офіційна наука пропонувала великодержавницький погляд на розуміння назв руська мова, давньоруська мова, спільноруська мова. І про ці назви, і про функціонування різних літературних мов в українській культурі Х – ХІІІ ст. пише В.Русанівський з глибоким знанням історії, суспільно-політичних умов життя українців у віддалені в часі історичні періоди.

Погляд академіка на історію української літературної мови нерозривно пов’язаний з теорією розвитку літературної мови як репрезентантки національної єдності й високого рівня національно-мовної свідомості. Досліджуючи тексти, створені українською мовою в ХІХ – ХХ ст., він засвідчував вироблення літературних норм, постійну динаміку взаємодії експресивних і функціональних стилів літературної мови, зростання ваги індивідуально-стильової мовної практики в літературно-мовному процесі.Учасники інститутського філософського семінару згадують цікаві й глибокі дискусії, які організовував на семінарі його керівник В.Русанівський. Він завжди подавав приклад оригінального підходу до актуальних проблем мовознавства, серед яких домінували питання мови і культури, соціолінгвістики, філософського осмислення мовних явищ і розвитку мовно-культурних традицій. З ім’ям В.Русанівського пов’язана актуалізація в історії української культури проблеми “Мова як частина національної культури”. У розділах колективних праць він накреслив можливі напрямки висвітлення цієї галузі.

Академікові В.Русанівському вдалося поєднати глибину структурного аналізу мовно-часових зрізів, тобто історично-мовні факти, добуті з писемних пам’яток минулих століть, і життя сучасного українського слова, а також узагальнити праці інших дослідників. Автор вибудував власну концепцію історії української літературної мови.Особливе місце в історії української літературної мови він закономірно відводив Т.Г.Шевченкові. До мовотворчості геніального письменника вчений звертався не раз. А в монографії , що має символічну назву “У слові – вічність”, дослідник запропонував свою інтерпретацію мовних джерел, на яких формувалася поетична мова Т.Шевченка, що стала основою загальнонаціональної літературної мови, висвітлив співвідношення загальномовного та індивідуально-авторського в мовній практиці поета, наголосив на зв’язку світогляду й мови Кобзаря. Монографія В.Русанівського про мову Т.Шевченка – це нагадування всім сучасним науковцям про те, що Шевченкове слово має бути постійним об’єктом вивчення лінгвістів, літературознавців, фольклористів, культурологів, що в кожний історичний період мають з’являтися нові інтерпретації текстів Шевченка, осмислюватися новими поколіннями читачів ідеї, втілені у вічному слові поета.Не можна не відзначити великий доробок В.Русанівського в галузі лексикографії. Він – член редколегії, один із редакторів і укладачів “Словника української мови “ в 11-ти томах. Це найбільший за обсягом і лексикографічним опрацюванням української лексики і фразеології словник, значення якого виходить далеко за межі національної культури. За концепцією вченого було створено «Великий російсько-український словник наукової термінології», що охоплює понад 300 тис. слів з різних термінологічних систем.

Починаючи з 1975 р., В.Русанівський бере безпосередню участь у виданнях “Орфографічного словника української мови”, дбає про збільшення реєстру словника, про відбиття в ньому постійних змін, характерних для розвитку літературної мови.Академік В.М.Русанівський мав рідкісний талант людини, яка поєднувала працю науковця й організатора науки. Упродовж 1964 –1981 років він працював заступником директора Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні, з 1981 р. до 1996 р. – директором цього Інституту; протягом 1978 – 1993 років був академіком-секретарем відділення мови, літератури та мистецтвознавства АН України.

Упродовж 1982 – 2006 років учений очолював Український комітет славістів.Як засновник і перший завідувач відділу культури мови Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні (1971) академік В.М.Русанівський визначив перспективу відділу на десятиліття вперед. За його концепцією було започатковано щотижневу передачу на українському радіо “Слово про слово” (редактор Н.К. Бойко), телепередачу “Живе слово” (редактор К.П.Розстальна). Через ці інформаційні канали в умовах бездержавності української нації здійснювалася надзвичайно важлива робота поширення відомостей про українську словесність, національну культуру, виконувалася важлива суспільна функція філологічної науки – плекання любові до рідної мови, виховання мовно-національної свідомості.

3. Боротьба В.М.Русанівського за українську мову

“Екологія мови й культури – реставрація совісті” – так назвав свою доповідь В.Русанівський на установчому з’їзді Товариства української мови ім.Т.Г.Шевченка 11 лютого 1989 р. Наповнена цінним соціолінгвістичним матеріалом, вона теоретично й практично обґрунтовувала необхідність прийняття закону про державний статус української мови. Академік-мовознавець говорив: “Патріотизм починається зі ставлення до своєї мови. Об’єктивно поняття рідної мови виступає поряд із поняттями рідного дому, батьківської хати, материнського тепла, вітчизни, тобто мова сприймається не просто як засіб комунікації, і навіть не як знаряддя формування думок, а значно інтимніше – як одне