Варто враховувати той момент, що висловлювання, які прозвучали в багатолюдній аудиторії з уст академіка про національну самосвідомість, рідну мову, потребу досягнення престижності української мови, були, з погляду тодішньої ідеології, неоднозначними й надто сміливими. Але В.Русанівський розумів, що саме він, директор Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні, академік, має взяти на себе відповідальність за припинення згубної політики денаціоналізації, виступити з науковим обґрунтуванням необхідності утвердження державного статусу української мови. Саме тому, що директор В.Русанівський зайняв чітку позицію, тодішнє найвище партійне керівництво в Україні не змогло домогтися від Інституту мовознавства підтримки ідеї про дві державні мови в Україні.

Відомо, яким непростим виявився шлях утвердження в незалежній Україні української мови як державної. В умовах комерціалізації видавництв, електронних засобів інформації зменшувалася кількість українськомовних видань, радіо- і телепередач, на найвищому державному рівні не було створено державної програми розвитку української мови. Натомість науковці, журналісти, письменники були втягнуті в дискусію про реформу українського правопису. В.Русанівський гостро критикував т. зв. “азбучну війну”, яка відволікала громадськість від нагальних конкретних справ, націлених на розширення функцій української мови, на зростання її ваги в освіті, культурі тощо.

Професіонал своєї справи, він не робив з питань українського правопису і загалом із святих почуттів любові до рідної мови бізнесу, не здобував на мовних проблемах політичних дивідендів.

Прикутий до ліжка, В.Русанівський продовжував редагувати орфографічний словник, багатотомний тлумачний словник, працювати над теоретико-лінгвістичними засадами та інформаційно-комп’ютерним забезпеченням українських лінгвістичних інтелектуальних систем, прогнозувати розвиток соціолінгвістики й діалектології, стежити за новими творами сучасної художньої літератури, аналізувати мову творів для дітей. Йому боліли питання, пов’язані зі зниженням рівня грамотності сучасних видань і засобів масової інформації, він уболівав за культуру мови шкільних підручників, вважав невідкладною справою поширення лінгвістичних знань, відомостей з культури мови.

Про складні наукові питання В.Русанівський умів писати просто, цікаво, вміло користувався засобами логічного мислення, переконливими аргументами. Любив дотепне слово, цінував гумор і в життєвих ситуаціях, і в словесній грі. Незважаючи на всі свої посади, почесні звання й нагороди, був дуже простою, демократичною людиною, Учителем з великої літери. До нього йшли за порадою, до його критичного слова прислухалися. Він підготував понад сорок кандидатів і докторів філологічних наук. А наукові здобутки академіка Віталія Макаровича відомі не лише в Україні.

Своєю діяльністю він сприяв тому, щоб українське мовознавство займало гідне місце у світовій науці про слов’янські мови.Кожний з наукових напрямків, що їх репрезентував своїми розвідками В.Русанівський, заслуговує на те, щоб у нових умовах, на якісно новому рівні інформаційного забезпечення продовжувати вивчення української мови, яка була для вченого і об’єктом наукового дослідження, і сферою вияву глибинних почуттів, і надією на неперервність традицій національної культури, освіти, науки.

Висновок

Русанівський Віталій Макарович. 25.06.1931 (Харків) — 29.01.2007 (Київ). Мовознавець, академік Національної академії наук України

Захистивши 1960 р. кандидатську дисертацію з історичної граматики української мови, вчений приходить до Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні, з яким пов'язав усе своє подальше життя. Тут у всій глибині розкрилася його лінгвістична обдарованість, різнобічність наукових інтересів і уподобань: історія української та інших слов'янських мов, лексикографія, граматика, правописні проблеми, структура мови, комунікативна лінгвістика. За його безпосередньою участю та під його керівництвом Інститут мовознавства видав такі без перебільшення епохальні праці, як «Словник української мови» в 11-ти томах, «Сучасна українська літературна мова» в 5-ти томах, «Історія української мови» в 5-ти томах, низка словників. Він є автором 46 монографій та підручників, більш як 250 наукових статей.

Не лише дослідницький, а й організаторський талант Віталія Макаровича змужнів у цьому інституті. Він є фундатором, першим завідувачем відділу культури мови, потім очолив відділ теорії та історії української мови, а згодом — відділ західно- і південнослов'янських мов. Багато років В. М. Русанівський був заступником директора Інституту мовознавства, а з 1981 р. понад 15 років очолював цю установу. Надзвичайна широчінь філологічної ерудованості, енергійність, людська привабливість і порядність зумовили його успішну багаторічну роботу на посадах академіка-секретаря Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України, голови Українського комітету славістів. В. М. Русанівський підготував 12 докторів та 30 кандидатів філологічних наук із різних спеціальностей: українська мова, російська мова, загальне мовознавство, західнослов'янські мови. Але цим не обмежується коло учнів Віталія Макаровича: для більшості українських лінгвістів, які професійно сформувалися в 70—80-і роки, він є духовним наставником, людиною, яка щедро обдаровує інших продуктивними ідеями. Як головний редактор журналу «Мовознавство» Віталій Макарович доклав багато зусиль для зростання світового авторитету цього наукового органу.

Список використаної літератури

Енциклопедія українознавства. В 4-х тт. – К., 1992-1994.

Голубицька М.С. Віталій Макарович Русанівський – видатний український мовознавець. – К., 2004.

Основи мовознавства / За ред. Кочерган. – К., 2004.