Освіта (1746 – 1769)

1. Дитинство.

“Цюріх є дійсно незрівнянною місцевістю”, писав Евальд фон Клайст 1752, “не тільки через своє чудове положення, а й через добрих та розумних людей, що тут живуть”. Красиве місто на озері, із горами Альпи було важливим культурним центром середини 18 ст., так у літературному відношенні за два десятиліття – столицею усієї німецької області. У суспільному і громадському житті панували реформаторські звичаї, однак новий дух намагався пробити собі шлях до різних областей.

Республіканська місцева конституція ще цілком дихала духом старих часів. Спочатку, виходячи з права кожного громадянина на політичну само визначеність, вона потрапила до рук малих родів так, що у 18 ст. розвинувся політичний патриціат. Велику силу свідомості виконували місцеві папи; у тісному об’єднання з представниками цвінглійської церкви визначали вони подальший спосіб життя цюріхців: мандати, закони про великі витрати

регулювали життя громадян. Притиснення вільних поривів було справою офіційної політики.

Аристократія правлячого кола протистояла громадянинам, що належали до певної групи людей. Кожен громадянин мусів стати членом ; його прийняття було початком

Але не кожен цюрхер був “режимоздатним” громадянином і так як громадянське право вже не діяло, то переносилось воно тільки на обмежену кількість сімей – від батька до сина. Особливо, жителі країни, які належали до цюріхської області, були усунені від кожної участі суспільного життя, хоча існувало закріплене право, яке гарантувало їм рівноправність. Їх не допускали до адміністративних та церковних місць; вищі школи для їхніх дітей були недоступні.

Сільські жителі не повинні були створювати виробничі підприємства; їм дозволялось тільки хліборобство, тваринництво та маленьке ремісниче підприємство.

Старо-реформаторські переконання: моральна суворість, надійність, наполегливість, були для цюрхерів у всьому життєвим укладом. Але “жива” демократія часу Реформації зникла; адміністрація закореніла до бюрократії, а населення намагалося її уникати. В усіх областях ставала помітною опозиція.

В той час виникли 2 течії, які, хоча і відрізнялись одна від одної, але розпочали новий час. Це були Піетизм та Просвітництво.

Піетизм – релігійний рух, для якого характерним було релігійне почуття та читання Біблії; на місце практичного випробування

Вступає у “цей світ” благотворне міркування та простий спосіб життя. Піетизм заснував чутливе життя, і таким чином проклав шляхи до чутливості (сентиментальності), “Бурі і натиску” – напрямку в німецькій літературі кінця 18 ст.

Рух просвітництва вступив у Цюріх з вольфською та ляйбніцькою філософіями. Своє основне заняття вони знайшли у сфері літератури. У цьому Цюріх не відставав від століття. Бодлер та Брайтінгер вели суперечку що до останнього слова Готшеда, у якому вони захищали “природне” у відповідності до штучного. “Природа” – в усіх своїх значеннях і при цьому не пропала стародавня мораль.

У господарській сфері виник новий інтерес до сільського господарства. Фізіократичні школи вбачали багатство країни у ґрунті, не більше, як меркантилізм – у місцевій торгівлі. Це мало наступні наслідки: виникли натуралістичні товариства; місцеві жителі почали цікавитись селянами; вивчалось життя на селі.

Покоління, яке народилось в середині 18 ст. у Цюріху, виховувалось ще в старих традиціях, однак вони дійшли до епохи напружень. Їхні родичі вели суперечку за нові ідеї; в них перетиналось багато різноманітних впливів. Вони ж, не були більше представниками певного напрямку як їхні батьки, а особливостями моральних дій.

Йоганн Генріх Песталоцці народився 12 січня 1746р. Дідусь Песталлоці був сільським священиком; батько – хірург, який помер у 33 роки та залишив свою молоду дружину з трьома малими дітьми у злиденних умовах. Атмосфера материнської кімнати, в якій виріс Йоганн, мала велике значення у його подальшому розвитку.

Пізніше, у нечисленних автобіографічних оглядах він описує як добробут, так і злидні свого милого, але обмеженого дитинства. Мати Песталоцці була жінка, яка пожертвувала собою заради дітей; навряд чи вона змогла б подолати їхнє виховання і бідних сиріт треба було б віддати у різні сім’ї, якщо б їй не допомогла великодушна служанка. Ця дівчина пообіцяла своєму пану, який вже помирав, не залишити його жінку та дітей, доки вона буде їм потрібна.

Мати прищеплювала дітям почуття вдячності та шанобливості до служанки. І як тільки Песталоцці виріс у лоні цієї любові і вірності, вже в ранній молодості дізнався він, що сила та великодушшя існують і у бідної служанки та пробуджували у ньому самому добро. Тут закладені корені його віри у початкове добро людини, його любові до народу.

Г.Песталоцці був ніжною та слабкуватою дитиною і мав живу силу уявлення. Усе, що охопило його серце, справляло на нього глибоке враження; змолоду він був одержаний жагучою силою любові. Однак речі, які потребували свіжої уваги, його не цікавили; у справах розумового розвитку часто був розсіяним. Особливо не вистачало йому практичного досвіду та можливості забути один такий досвід у будинку, дворі чи на батьківській роботі.

“Любов, робота і оточення”, як пише пізніше Песталоцці із точки зору своєї власної теорії освіти, “є справжнім сигналом всієї нашої сили”. Саме гармонія цих трьох речей була необхідна для його виховання.

У школі Генріх вчився легко і охоче; він був одним з кращих учнів; швидко вхоплював суть уроку. Але вона не замінить йому будинок і двір, дерево і поле; ні письмо, ні арифметика, ні латинська мова не можуть заповнити його прогалини, потреба у навичках та незручність у оточенні людей відобразились у подальшому юнацькому розвитку Песталоцці.

Навчання початкової школи було механічним і