Під час довгих років життя у новому будинку, Песталоцці обмінювався думками з відомими особистостями. З молодими теологами, які жили у сусідніх замках, обговорював він психологічні, філософські та політичні проблеми.

Песталоцці був членом “Гельветського товариства” і відвідував збори у Шіцнасі. Таким чином він зіткнувся із соціальними політикам того часу. За сприянням Чарнерса “листи” Песталоцці були опубліковані. Це допомогло Генріху увійти до літературних кіл та було початком його літературної діяльності.

Видавцем “Ефемеріден” був Ісаак Іселін, який згодом став другом, благодійником Песталоцці. Важливим для дальшого розвитку Генріха було те, що Іселін спонукав його до письменництва і завдяки активній підтримці проклав йому до цього шлях. Тільки про написання Генріх думав не освідчено, адже більше як тринадцять років він не читав книжки. Однак він мусів шукати заробіток, а тому ловився за кожну соломинку; отже, письменником він став через злидні. Він почав брати участь у літературних змаганнях і незабаром зацікавився цією новою справою.

Він завжди займався співвідношенням: суттєві потреби людства та народна мораль; національні звичаї та бюргерське законодавство. У перші роки літературної діяльності Песталоцці шукав цілі та форми написання, а робота за письмовим столом здійснювалась тільки через внутрішню боротьбу та зовнішні труднощі. Спочатку він мусів знайти свій стиль у літературній сфері. Він пробував моральний тижневик, вдавався до філософських роздумів; він навіть думав про театр. Він писав, зливався, відмовлявся. При цьому він був такий бідний, що неодноразово не міг купити папір.

В усьому його вірним помічником і меценатом був Іселін. Він одразу прикладав зусилля, щоб виправити у рукописах Генріха мовні помилки та швейцарські вирази. Генріх Песталоцці підібрав вид написання і вірив, що він буде для людей правильним. В дійсності його стиль є дзеркалом його особистості. За видом, він мав наміри написати “Катехизис країни”. Його ж форма – це не “питання і слова... школа і розуміння школи та методів”, а “сцени, виступи, ситуації, які повинні серце селян робити теплим, возвеличувати розум бідних та освітлювати низьке людство”. Для цього потрібні зусилля, простота та знання народу. Подія цих оглядів є у “Лінгард і Гертруд”, “Книжка для народу”.

Після розпаду школи бідних Песталоцці часто заглиблювався у питання: Хто є людина? Для педагогів це означає виховувати дітей; для законодавця, який хоче покращити державу, є необхідним спочатку пізнати ці основні питання: “Хто є людина?” одразу перетворюється у практичне: “Що їй потрібно?”. Стосовно поняття природи, то у Генріха воно є не однозначним. Це поняття набувало усіх значень, які у 18ст. Прикладались до слова “Природа”.

Воно існує як для навколишнього середовища, так і для людської природи; природа є зовнішня і внутрішня, добра і зла.

За словами Песталоцці – практична мудрість, а не теоретична правда є необхідним для людини. Так як індивідуальні положення є різні, так всі люди мають одинакові основні положення та потреби; отож, почуття любові, вдячності, обов’язку є однаковими. Песталоцці відкрив тільки одну правду: задоволення природної потреби створює внутрішній спокій та мир.

Г.Песталоцці вважає, що існують кілька життєвих кіл у людини. Сама людина є “першим докорем природи”, але він не диве для себе, вона створює його “також для зовнішніх умов та через ню”.

Із малого кола сім’ї людина вступає у коло професії. Кожна людина мусить бути освіченою для індивідуального становлення, але зміст професій лежить не в ній самій, а у її значенні і в вихованні “усіх” людей та отримання внутрішнього спокою.

До зовнішнього кола суспільства можна також віднести державу та націю.

Г. Песталоцці виділяє також внутрішні кола людини. Внутрішнє почуття спрямовує люди

Г. Песталоцці виділяє також внутрішні кола людини. Внутрішнє почуття спрямовує людину на дорогу добродіяння та правди; добрий, не зіпсований голос серця є передумовою для утримання “внутрішнього спокою”. Спокій – це означає впевненість.

Центром усіх цих кіл є Бог. У свідомості Бог є батько, у якому людина знаходить спокій, силу та мудрість.

У своєму лисі “Вечірні година” Песталоцці говорить, що рівноправність та добродіяння, це означає – як бюргерські так і особисті відносини тримаються на любові. Вона немов є кінцевою метою усіх людських стосунків.

“Вечірня година” це є перший, але основоположний загальний показ Песталоцці щодо призначення людини.

Про непохитну віру Песталоцці у початкове добро людської природи йдеться в першій частині його наступного твору “Лінгард і Гертруд”, незважаючи на зображених у ній злодіїв. Не природа, а обставини є відповідальними, коли людина іде хибним шляхом. Тому необхідно розуміти обставини, які викликали зло та змінити їх, якщо це можливо. Песталоцці завжди задумувався над двома речами: людина і її навколишній світ, ідеал та реальність. Разом вони впливають однин на одного. У “Лінгард і Гертруд” показано спроби до покращення двох сторін: внутрішньої - через виховання та зовнішньої – через законодавство. З самого початку “Лінград і Гертруд” був роман-тенденція, роман-намір, який повинен був дати простому читачу уявлення про бажаний ідеальний стан шляхом наочного зображення руйнівних станів та показання засобів для їх покращення. Із малого “Катехизису країни” вийшов чотирьохтомний монументальний твір у вигляді пам’ятної записки про конституцію країни майбутнього кайзера Римської імперії