Богдан Лепкий у Полтаві.

Після короткочасної, так званої „хрущовської відлиги” почалося політичне переслідування не тільки свідомих письменників, працівників культури, художників, але й освітян. В Лисецькому районі Івано-Франківської області на той час тільки два директори шкіл були безпартійними. А в 1959-1960 навчальному році було знято з посади директора і цих двох. Під це „скорочення” попав і я. В Іваниківську семирічку прибув новий, але вже партійний директор. За фахом був учитель української мови і літератури. Його дружина також такої спеціальності. Вони забрали мої уроки, а я залишився без жодної години.

Секретар Лисецького району партії Олексій Третьяков запропонував мені працю в Гутівській середній школі за 100 км від дому. Я звернувся зі скаргою в Обл.ВНО, але завідуючий Є. Федорів порекомендував мені перекваліфікуватися і послав мене у Полтавський педагогічний інститут на хіміко-біологічний факультет.

В Полтавському педінституті навчання проходив тільки тз вузькоспеціальних предметів. Марксистської філософії, історії КПРС не вивчали, бо вже мали вищу освіту. У вільний час наші викладачі проводили з нами екскурсії по історичних місцях Полтави, музеях. Їх там дуже багато. Після відвідання музею і Полтавської битви було обговорення, де і мені дали сказати про своє враження від екскурсії. Отож я в своєму виступі покритикував екскурсовода, що він не правильно висвітлив українського гетьмана Івана Мазепу і сама експозиція суперечить історичній правді.

На обговоренні був присутній проф. Микола Гавриленко. Він уважно вислухав мій виступ, а по закінченню лекцій підійшов до мене і тихо сказав: „Запрошую вас сьогодні до себе на чашку чаю. Моя дружина пече чудові тістечка. О шостій я чекаю вас. Моя адреса – вулиця Овражна, 26”.

Зустріч була дуже цікавою. Професор Гавриленко зустрів мене як давнього знайомого друга, а може найщирішого приятеля , ніби ми вже знаємося десятки років. В розмові він запитав, звідки я таку докладно знаю про гетьмана Івана Мазепу і чому не побоявся так виступити перед студентами.

Я відповів, що багато читав книжок про Мазепу, Полтавську битву, причини її поразки в книжках, які батько приносив з читальні „Просвіти”. Прочитав майже всі історичні твори Богдана Лепкого, який на противагу Пушкіну постать гетьмана Мазепи описав правдиво.

Професор Гавриленко попросив мене привезти йому твори Богдана Лепкого. Хоч я розумів, що це було вкрай небезпечно, все ж наважився.

Ще того пам’ятного „Золотого” вересня 1939 року населення Болехова і навколишніх сіл району радісно вітали своїх визволителів, а вже через кілька днів вони почали „господарювати” і запроваджувати свої порядки. Були закриті всі читальні „Просвіти”, а їхня література з бібліотек викинена на смітник і заборонена. Вона мокла під дощами і нищилася. Багато свідомих селян потайки вечорами вибирали улюблені книжки і ховали в надійних місцях. Така доля бібліотек спіткала в моєму селі Церківна Болехівського району і міста Болехова. Ось тоді мій батьку Гук Юрій Степанович повний мішок художньої літератури приніс із Болехова додому. Між цією літературою були й твори Богдана Лепкого та інших заборонених письменників.

Ще сидячи в професора Гавриленка за столом, почав складати план перевезення заборонених книжок до Полтави. А професор, відчуваючи, що я не впевнений в його чесності, розказав свою біографію.

До трагічних 1937-3939 років Микола Гавриленко викладав історію України в Полтавському педінституті. В 1937 році всю Україну охопила хвиля арештів. Тисячі письменників, учителів, композиторів, юристів, військових опинилися в застінках ГПУ. Попав туди й Гавриленко. Покарання відбував в одному з таборів Сибіру. Микола Гавриленко пережив ці жахливі роки тільки завдяки щасливому випадку.

Начальник табору шукав фахівця з варіння мила та виготовлення чучил птахів і звірів. От тоді Миколі Гавриленку знадобилася спеціальність орнітолога. Варити мило він також умів. То й зголосився. Варив мило для дружини начальника, а чучелами прикрашав своє помешкання начальник табору. Добродушна дружина начальника табору підгодовувала його та ще й не раз давала кусок хліба до табору, яким він ділився з найближчими друзями. Цю роботу Гавриленко розтягував як тільки міг, щоб порятувати себе і своїх товаришів. Порівнював свою долю з долею Тараса Шевченка, що малював портрети дружин комендантів Орської кріпості.

Від того часу ми стали друзями й нічого не приховували один від одного. Я був у них частим гостем у вихідні і святкові дні. Разом оглядали історичні місця Полтави, пам’ятник і місце поховання батька української літератури Івана Котляревського, побували в театрі, який носить ім’я Котляревського, на п’єсі „Наталка Полтавка”.

Невдовзі я привіз в Полтаву твори Богдана Лепкого. Дома про це нікому нічого не сказав. Не хотів батькам завдавати зайвого переживання. Я знав, що може мене чекати, коли б мене перевірили чекісти. Згодом через Михайла Гавриленка познайомився ще з кількома свідомими викладачами інституту, зокрема з А. Кузьменком і Даниськом, що були відкритими в розмовах зі мною. До свого від’їзду з Полтави я знайшов ще не мало друзів не лише серед викладачів. але й серед студентів. Був учасником студентських диспутів, вечорів.

На одному з таких вечорів я не тільки спростував перекручення історичної правди про гетьмана Мазепу, але й про Степана Бандеру та бандерівців. Розказував про наш прекрасний Карпатський край, про гуцулів, бойків, їхнє життя та побут.

У студентів була хибна думка про Івана Мазепу, Автора творів про І. Мазепу Богдана Лепкого, Полтавську битву, Петра І, О. Пушкіна, а особливо найбільш болючим питанням