на цьому вечорі було питання постаті С. Бандери та бандерівців. Совітська пропаганда висвітлювала їх як бандитів, різунів, які вбивали, вішали невинних людей, навіть вчителів.
Довго продовжувався цей вечір. Ніхто не хотів йти додому. Студенти з цікавістю слухали мої відповіді на поставлені питання. Я старався на прикладах з особистого життя правдиво розказати про Бандеру та бандерівців. Ось одна з відповідей:
„У моєму рідному селі, де я народився, Церківні Долинського району Івано-Франківської області, вчать з східних областей дві вчительки – Маруся і Оля. Вони забезпечені квартирою. Їм сільська рада дала земельну ділянку для вирощування овочів. Забезпечили дровами. По черзі селяни щодня приносили безкоштовно молоко. Літом, коли вчительки на канікули їдуть додому, село обробляє їхній город. Село любить своїх вчителів і ніхто їх не вбиває. Хто хоч раз у нас побуває в Карпатах, той ніколи не забуде їх чудової краси і добрих щирих карпатців. Такі негативні уявлення про наш край та бандерівців створила партійна пропаганда, а насправді так не є.”
Мабуть, мені повірили студенти, бо після випуску студентів інституту в Івано-Франківську область поїхало працювати багато випускників. Одна з них Поля Підопригора попала в Черніївську середню школу Тисьменецького району. Тут вона вийшла заміж, народила дітей і ніхто її не збирався вішати, вбивати.
Після закінчення свого навчання я здобув ще одну спеціальність біолога середньої школи. Зв’язок між викладачами і студентами інституту не припиняв. Часто з ними листувався, одержував від них святкові вітання і поздоровлення.
Найбільше я одержував листів від Миколи Гавриленка.
Ось кілька речень з його листів:
„... Щирошановний Василю-Юрію!
Посилаю Вам свої найщиріші та найсердечніші привітання. Запізнення з листом не вважайте за нечемність. Зараз оце у нас відбувається ревізія за ревізією. Відбулась міністерська, а за нею ж зразу по її слідам ревізія ЦК України...
... Тепер-же приймайте мою подяку за Вашу щирість і гуманне ставлення до старих, таких як я блазнів, що кохаються в дисциплінах, які крім чистого знання нічого не приносять.
Дуже й дуже радо відчуває моя душа Ваше відношення справжнього аристократа духа, якого не захлинула хвороба матеріальної користі. Духа не учащайте!”
Листування з проф. Миколою Гавриленком припинилося після мого арешту. Видно, що за нашою кореспонденцією слідкували органи КДБ.
У моїй судовій справі з’явилося аж два листи від Миколи Гавриленка. Про них я довідався після 1991 року, коли мав нагоду познайомитися зі своєю судовою справою.