Згідно планів німецького військового командування, 10 липня 1941 року Карельська армія розпочала наступ уздовж східного узбережжя Ладозького озера, прагнули вийти до річки Свірі до якої було 300 кілометрів. Німці мали наступати з півдня на з’єднання з фінами. Однак до Свірі вони так і не вийшли. Наприкінці серпня 1941 року німці двічі просили фінів взяти участь в захопленні Ленінграда, який виявився у блокадному кільці. Однак Маннергейм рішуче відмовився, заявивши, що поклав на себе обов’язки головнокомандувача за умови, що йому не доведеться мати справи з Петербургом1.

Гітлер закидав Фінляндії те, що вона не бажала відразу ж порвати відносини з Великобританією. З іншого боку, Сталін критикував Великобританію за те, що та підтримувала відносини з ворогом СРСР. Лише після того, як наприкінці липня 1941 року Великобританія піддала бомбардуванню Петсамо, Фінляндія розірвала з нею дипломатичні відносини.

Оскільки Фінляндія у вересні 1941 р., продовжуючи наступ на східну Карелію, порушила кордон 1939 р., у Великобританії з’явилася підстава оголосити Фінляндії війну. Це сталося 6 грудня 1941 року, в день незалежності Фінляндії.

В свою чергу СРСР, який опинився у надто складному становищі через напад Німеччини, хотів укласти з Фінляндією сепаратний мир. Ще на початку липня 1941 року Сталін просив президента США Рузвельта вчинити на Фінляндію тиск з тим, щоб вона погодилася. Сполучені Штати довели до відома Фінляндії пропозицію Сталіна, але далі цього справа не пішла21

На початку липня 1941 року фіни перейшли в наступ у Північній Фінляндії, порушивши кордон 1939 р. 10 липня Маннергейм віддав сповнений пафосу наказ по армії, у якому повторив обіцянку, дану в лютому 1918 р., заявивши, що не припинить боротьбу доки Східна Карелія не буде звільнена. Уряд був розчарований, що головнокомандувач, не проконсультувавшись з ним, зробив заяву в дусі ідеї „Великої Фінляндії”. Більшість членів кабінету вважали це зайвим.

Міністри від Соцiал-демократична партiя Фiнляндii погрожували відставкою, оскільки заклик до білих учасників війни був образливим для робітників. Тим часом становище самої СДПФ в уряді на наступному етапі війни продовжувало ускладнюватись. Велика частина прихильників партії вважала повернення відчужених територій морально виправданим, але не схвалювала загарбницької війни. Таннер, який на початку липня 1941 року повернувся до уряду на посаду міністра торгівлі і промисловості, різко критикував вторгнення до Східної Карелії й за порушення старого кордону.

Ліві ставилися до війни-продовження набагато критичніше ніж до Зимової війни. Однак антивоєнна діяльність у Фінляндії була надто незначною. Опір чинили всього лише декілька груп, які намагалися боротися в містах і не мали спільного керівництва.

Ще влітку 1941 року влада заарештувала близько 500 комуністів. Члени соціал-демократичної опозиції, - „група шести”, - були ув’язнені наприкінці серпня 1941р.. Крім того і у період війни-продовження було заарештовано близько 2 тисяч противників війни.

23 липня Карельська армія досягла старого державного кордону на північному узбережжі Ладозького озера. Наприкінці липня фіни розпочали наступ на Карельському перешийку. Виборг був захоплений через місяць. На початку вересня Карельська армія вторглася в Олонецьку Карелію, і 7 вересня передові частини фінів вийшли до Свірі. Звідси наступ повернув на північ. Петрозаводськ був захоплений на початку жовтня, й перейменований у Ааніслінна. У жовтні фінни закріпились на південному березі Свірі. Радянські війська залишили військову базу на Ханко тільки на початку грудня 1941 року. Після захоплення 5 грудня 1941р. Медвежєгорська на північному березі Онезького озера, наступ фінських військ зупинився.

Наступальний етап Війни-продовження забрав життя 25 тис. осіб1. Число загиблих перевищило втрати в Зимовій війні, але ці жертви, здійснені заради зміцнення незалежності Фінляндії, фіни восени 1941р. не вважали завеликими. Загальні втрати у війні-продовженні становили 66 тисяч убитими і 145 тис. пораненими. Політичне і військове керівництво обґрунтувало захоплення східної Карелії тим, що це буде цінним козирем на майбутніх мирних переговорах. Фіни вважали себе визволителями Східної Карелії. Здавалося, ідея спорідненості фінських народів нарешті знаходила реальне втілення. Четверта частина населення Східної Карелії (85 тисяч осіб), не залишили рідних місць. Більшість його, однак, ставилася до фінів в цілому так само, як звичайно ставляться до окупантів. Фіни проводили серед одноплеменців активну місіонерські діяльність, спираючись головним чином на церкву і школу. Частина російського населення Східної Карелії (максимум 20 тис. осіб) була відправлена до концентраційних таборів, де харчування часом було вкрай погане12.

У грудні 1941р. на всі фронтах у Фінляндії почалася позиційна війна. Приблизно третина особового складу діючої армії була демобілізована. 1942 рік пройшов на фронті переважно в очікуванні.

Маннергейм почав сумніватися в перемозі Німеччини вже наприкінці 1941 року, коли радянські війська знову захопили Тіхвін і перешкодили виходу німців до Свірі уздовж південного узбережжя Ладозького Озера.

У середині грудня 1941 року США вступили в війну проти Німеччини і Японії. Фінляндія намагалася уникнути розриву відносин з США, оскільки Вашингтон, крім Стокгольма, був для фінів найважливішою опорою на Заході.

Млявість операцій Німеччини на північних фронтах на початку війни сприяли зростанню воєнного значення Фінляндії. У червні 1942р. Гітлер несподівано прибув привітати Маннергейма з його 75-річчям. Візит ввічливості німецького керівника до маршала