Корінний перелом світової війни на Східному фронті визрівав в продовж другої воєнної зими. На початку лютого 1943 року німці, які потрапили в оточення під Сталінградом, капітулювали. Головні сили в уряді і вище військове керівництво Фінляндії на нараді в Ставці в Міккем 3 лютого 1943 року поставили на меті вихід з війни. Ритті надіслав Рузвельту лист, в якому виклав умови уряду Фінляндії щодо укладення миру. За основу переговорів був взятий кордон 1939 року, але Фінляндія готова до уточнень на Карельському перешийку. Східна Карелія мала залишатися демілітаризованою, поки майбутня мирна конференція не вирішить долю цієї території.

В березні 1943 року США запропонували себе як посередника в пошуках шляхів укладення миру. СРСР направив свої умови до Вашингтону. Вимоги були жорстокішими ніж передбачалося. Фінляндія мала відвести війська до кордону, встановленого на Московських переговорах 1940р., і відшкодувати 50% воєнних збитків заподіяних нею СРСР. Сторони були настільки далекі одна від одної у своєму баченні розв’язки питання і, до того ж, Фінляндія ще явно не зрозуміла в повному обсязі, що вона є одна з тих, хто програв війну, що США від ролі посередника відмовилась.

15 лютого 1943 року, колегія вибірників 1935р. уже втретє зібралася для виборів президента.1 Впевненості в тому, що знову буде обраний Рюті, не було, оскільки у Маннергейма також були прихильники. Після того як фелъдмаршал зняв свою кандидатуру на користь Рюті вибори пройшли одностайно. Приблизно 20 соціал-демократів, що спочатку підтримували Столберга, опустили в урни чисті бюлетені. На початку березня 1943 р. професор Е. Лінкомієс НКП (Нацiоналъна коалiцiйна партiя) сформував новий уряд, причому партії, які брали участь, у його формуванні, чинили опір входженню до нього представників ПНР (Патрiотичний народний рух).

_________________

1 Puntila, L.A. Politikal History of Finland, 1809-1977. Keuruu 1980.- Р. 98-101.

Симптомом зміни курсу, що поступово визрівали у Фінляндії, стала також заміна міністра закордонних справ Віттінга, що мав зобов’язання перед Німеччиною. Його наступником став Генріх Рамсай, директор-розпорядник акціонерного товариства „Геюрюлайва” і який мав давні добрі зв’язки на Заході1.

Найскладнішою перешкодою у прагненні Фінляндії до миру була Німеччина. Новий уряд отримав від неї корисний урок, коли міністр закордонних справ Рамсай під час свого візиту до Берліна в березні 1943 року розповів про плани Фінляндії укласти сепаратний мирний договір. Німці вже знали про це в деталях через свої джерела в урядових колах Фінляндії. Міністр закордонних справ Рейху фон Рібентроп у нападі гніву зажадав від фінів негайно припинити переговори з США. Фінляндії насилу вдалося відхилити договір про політичний союз, на якому наполягала Німеччина.

Після цього уряд проводив мирний зондаж настільки таємно, що навіть члени парламентської комісії закордонних справ, не кажучи вже про інших депутатів, нічого про це не знали. Протягом 1943 р. в парламенті остаточно склалося враження, що уряд нічого не робить для укладення миру. Наприкінці серпня 33 депутати, головним чином з парламентських фракцій СДПФ і ШНП (Шведсъка народна партiя) направили президенту доповідну записку з вимогою до уряду змінити курс з „політики війни на політику миру”. По суті вони просто енергійніше, ніж уряд, підтримували вихід Фінляндії з війни. Було зроблено так, що подана в записці інформація стала відома шведській пресі. Опозиція, яка спочатку вважалася лояльною, повідомила таким чином світові про те, що фронт у Фінляндії почав розпадатися.

Восени 1942р. Паасiкiвi i Кекконен також схилилися до політики миру. Свого часу останній рішуче протестував проти укладення миру в ході Зимової війни. На зміну відверто антиросійським і антирадянським статтям, опублікованим Кекконеном у часописі „Суомен Кувалехті” (фінський ілюстрований часопис) під псевдонімом Пекка Пейтсі, після розгрому німців під Сталінградом від нього надійшла низка публікацій з далеким прицілом на підтримку прагнень миру і зваженим аналізом. У грудні 1943 р. Кекконен виступив у Стокгольмі з промовою де схематично описав майбутнє становище Фінляндії, яке мало базуватися на співробітництві північноєвропейських держав, нейтралітеті і, можливо, входженні Фінляндії до однієї з СРСР системи безпеки.1

В Комюніке, опублікованому за підсумками Конференції міністрів закордонних справ союзних держав на початку листопада 1943 р. в Москві, було вказано, що вимога беззастережної капітуляції не стосується Фінляндії.

На 1-й конференції глав трьох великих держав, Сталіна, Черчілля і Рузвельта, яка відбулася наприкінці листопада – на початку грудня 1943р. в Тегерані, Сталін сказав, маючи на увазі фінів, що народ, який так героїчно бився за свою незалежність, потрібно сприймати всерйоз.2 Однак його мирні пропозиції щодо Фінляндії були жорсткими – повернення до кордону 1940 р., передача СРСР військової бази на Ханко або у Петсамо, виведення німецьких військ із території Фінляндії, демобілізація армії та військові репарації, щоправда, без беззастережної капітуляції. Таким чином в Тегерані союзники визнали de-faсto „окрему війну” Фінляндії.

В січні 1944 р. блокада Ленінграда була остаточно прорвана, і стратегічне становище Карельського перешийка стало з точки зору Фінляндії загрозливим. Взимку 1944 р. США повторно зажадала від Фінляндії розпочати мирні переговори. Ці свого боку СРСР „натиснув” на Фінляндію, піддавши жорстоким бомбовим ударам її цивільні об’єкти в лютому 1944 р. В наслідок трьох бомбардувань Гельсінкі впродовж 10 діб 146 чоловік.1 Місту