В 1906 року французький вчений Поль Пелло звернувся до російського та китайського урядів за дозволом провести комплексну наукову археологічно-етнографічно-біологічну експедицією з Ташкента до Пекіна, дослідивши Західний (російський) та Східний (Китайський). Туркестан.1

Російський уряд поставив умовою участь у експедиції російського “вченого”, яким став полковник Маннергейм, для не стільки наукової, скільки розвідувальної діяльності. Його кандидатуру підібрав особисто начальник Генштабу Російської армії генерал Амцин. Маннергейм “подав у відставку” і навіть спеціально з’їздив до Фінляндії, щоб отримати замість загальноросійського фінляндський паспорт. Отже, ця кінна експедиція тривала понад двох років і зібрала величезну кількість різноманітних наукових матеріалів. Під час експедиції Маннергейм також здобув славу етнографа та географа, зробивши зокрема, за час своєї подорожі понад 1300 власних фотографій, а 1200 зібраних ним експонатів матеріальної культури сартів, киргизів, уйгурів та тибетців тепер складають спеціальну експозицію в Національному музеї в Гельсінкі. Справжнім же підсумком його “наукової” роботи був секретний меморандум, де полковник обґрунтував необхідність та можливість завоювання і включення до складу Російської імперії двох китайських провінцій – Сінузяну та Гальсу.1

З 1913 року вже в званні генерал-майора Маннергейм командував у Варшаві окремою гвардійською кавалерійською бригадою, що складалася з лейбгвардії Уланського Її Імператорської Величності полка і лейб-гвардії Гродненського гусарського полка. Під час Першої світової війни генерал Манергейм послідовно командував бригадою, дивізією, оперативною групою з двох російських та трьох румунських дивізій, а з літа 1917 року – Кавалерійським корпусом на Румунському фронті. Неважко здогадатися, що генерал, який все свідоме життя дотримувався правих поглядів, украй негативно сприйняв крах російської монархії і “революціонізацію армії”.2

Його неприязнь до лівих з Тимчасового уряду була взаємною, і як наслідок, 20 вересня 1917 року гвардії генерал-лейтенанта Манергейма було знято з командування корпусом і відправлено у резерв штабу Одеського військового округу. Про те, що Маннергейм сам написав заяву про це, пославшись на поганий стан здоров’я, у наказі про його переведення відзначалось, що “Маннергейм недостатньо розуміє суть демократичних перетворень, що відбуваються у Росії, а його ставлення до військових Комісарів Тимчасового уряду є неприпустимим”.

Осінні місяці 1917 року, бездіяльно проведені Маннергеймом у Одесі, стали, як він пише у спогадах, найвищими у житті. Він бачив, як руйнується армія, якій він віддав 30 років життя, як гине велика держава, якій він вірно служив. Зайве, мабуть, казати, що жовтневі події 1917 року у Петербурзі і встановлення більшовицької диктатури граф сприйняв украй негативно.1 Про його службу більшовикам мови бути не могло. Маннергейм вирішував іншу дилему – долучитися до російського білогвардійського руху, що саме виникав тоді, чи послужити маленькій країні в якій він народився півстоліття тому.

Серед уродженців Фінляндії Маннергейм був найвищим за рангом і авторитетом воєначальником. І спікер фінляндського парламенту (фінгювюд буквально “Бомбардував” генерала листами, молячи його повернутися на батьківщину і очолити створювану фінську армію.

Маннергейм чудово знав, що проти реальної незалежності Фінляндії виступають практично усі росіяни – від ультра монархістів до більшовиків.

І цілком можливо, що йому доведеться зустрітися на полі бою зі своїми колишніми товаришами по зброї. Отож, морально цей вибір для нього був дуже важкий. Зрештою, першого січня 1918 року Маннергейм написав листа начальнику генерального штабу фінської армії П.Є. Свінхувуду з проханням звільнити його з Російської служби з зв’язку з тим, що він переходить у збройні сили незалежної Фінляндії. І виїхав до Гельсінкі (коли? + де висновки 2-3 строчки).

РОЗДІЛ ІІ. ВІЙСЬКОВО ПОЛІТИЧНА КАР’ЄРА КАРЛА ЕМІЛЯ ФОН МАННЕРГЕЙМА

(об єдиниш с 1-м + посмотришь название параграфа в змісте)

Хоча Рада Народних Комісарів Росії офіційно і визнала повну державну незалежність України і Фінляндії в один і той самий день – 31 грудня 1917 року, але це аж ніяк не означало, що нова демократична, чи то пак соціалістична Росія справді почала будувати відносини зі своїми колишніми територіями на засадах рівноправності та невтручання. Обом молодим державам довелося вести криваві війни за незалежність. Різниця ж полягає лише в тому, що Фінляндія ту війну таки виграла, а Україна – програла.1

Тому, попри всі відмінності у розмірах, кліматі, географічному положенні, національному положенні, національному характері і таке інше. (не понял – ред) 4 грудня 1917 року новостворений парламент Фінляндії - Сейм проголосив її незалежність Фінляндії, а вже 28 січня 1918 року комуністична меншість у Сеймі здійснила спробу захопити владу в країні. Так почалась недовга, тримісячна, але дуже запекла війна між “червоними” і “ білими” фінами.

“Червоні” які хотіли здійснити в Фінляндії таку є революцію як в Росії. Революція почалася в січні 1918 року. “Червоні” захопили всю Південну Фінляндію, а сант бажав в м. Вааса (чего то не хватает). Громадянська війна, в якій фінський уряд отримав підтримку від Німеччини, а червоні від російських більшовиків, закінчилась в травні 1918 році перемого урядових військ, очолюваних генералом Маннергеймом.”2 Цікавим було те, що першою операцією Маннергейма на фінській службі було роззброєння своїх колишніх товаришів по зброї з російської армії.

Цим було водночас вбито, якщо так можна висловитися, двох зайців – ліквідовано загрозу втручання цих військ у фінську громадянську війну і значно ліпше озброєно білогвардійські загони, які перед тим мусили воювати фактично голими руками з фінської території. Згодом, у березні та