Хоча сам Маннергейм, якому в ході цієї війни було присвоєно звання генерала від кавалерії, не брав безпосередньої участі в організації репресій білих проти червоних, що, до речі, було відмічено навіть в Москві, вже тоді фінські комуністи наліпили йому ярлик “генерала-м’ясника”. Але, звичайно, що фінські білі справді не жаліли своїх червоних ворогів, і громадянська війна у Фінляндії була не менш жорстокою, аніж у Росії. Під тиском Німеччини Радянська Росія у травні 1918 року згодилася розпочати переговори про мир з білими урядом Фінляндії за посередництвом Німеччини. Проте більшовики свідомо затягували переговори, не бажаючи визнавати реальну незалежність, аж до листопада 1918 року, коли в Німеччині сталася революція. Переговори відновилися лише 1920 року, коли Ленін виступив і висунув ідею про “міні-Брест” і вирішив домовитися заради “мирного передиху” не лише з Польщею та Країнами Балтії, а й з Фінляндією. Саме тому остаточний мир між Росією та Фінляндією було підписано у жовтні 1920 р. в естонському місті Тарту.1

В цілому ж, порівнюючи історичні долі наших двох країн і проводячи історичні паралелі, можна переконатися, що Фінляндії в історичному плані поталанило більше, ніж Україні, - у грудні 1917 року армію Муравйова було направлено на Київ, а не на Гельсінкі, оскільки оволодіння Україною більшовики визнали важливішим, аніж захоплення Фінляндії. А сил на вирішення обох цих завдань одночасно Радянський уряд Росії просто не мав.

Після перемоги над червоногвардійцями навесні 1918 року почали посилюватися суперечності між Маннергеймом та урядом і парламентом країни. Головнокомандувач (я не бачив, коли він їм став) вважав, що нова держава еліта зв’язала занадто тісні стосунки з Німеччиною. Це не подобалося йому, по-перше, через його загальну антинімецьку заангажованість, якої він набув у російській армії, по-друге, генерал, як професійний військовий, чудово розумів, що Німеччина неухильно наближається до нищівної поразки у Першій світовій війні. Отже, на його думку, пов’язувати долю молодої держави з кораблем, що йде на дно, було принаймні необачно.1

Після ж порядки Німеччини, коли питання про обрання “Королем Фінляндії та Карелії” родича Вільгельма ІІ Фрідріха – Карла Гессенського відпало само собою, регентом “королівства без короля” було обрано саме Маннергейма.2 Він стояв на чолі держави з грудня 1918 року до липня 1919 року і робив усе можливе, щоб закріпити незалежність держави. Зокрема, він пропонував Колчаку, Денікіну та Юденичу підписати угоду, за якою російські білогвардійці визнали б незалежність Фінляндії, а фіни, натомість, допомогли б вигнати більшовиків з Петрограда. Проте абсолютно всі керманичі російського білого руху твердо й непохитно стояли на принципах «єдиної і неподільної Росії» і, отже, принципово відмовилися від такого компромісу.

У 1931 р. новий президент Фінляндії Р. Л. Крістіан запросив 64-річного генерала Маннергейм очолити Раду Оборони країни1. Це стало своєрідним другим поверненням Маннергейм в політику, коли немолода вже людина розгорнула таку бурхливу активність на високій державній посаді.

Маннергейм був переконаний, що радянські більшовики ніколи не змиряться із незалежністю Фінляндії і при першій зручній нагоді спробують відновити контроль над колишньою провінцією Російської імперії. Тому він намагався сприяти розвиткові оборонної промисловості у Фінляндії (щоправда, без відчутних успіхів) і всіляко підвищувати боєздатність армії, покращувати її військово-технічне оснащення, морально-політичну єдність армії та народу країни.

Проте улюбленим дітищем (є таке слово?) фельдмаршала стала система довготривалих фортифікаційних споруд на Карельському перешийку, яка отримала назву „Лінії Маннергейм”. Карельський перешийок – замок Фінляндії, за визначенням самого Маннергейма, наші Фермопіли: він являє собою вузький прохід між Фінською затокою і Ладожським озером, шириною всього лише 70 кілометрів в самому вузькому місці 2.

Споруджувати укріплення фіни почали тут ще у 1920 р., але справжнього розмаху будівництво набуло тільки за Маннергейма. В будівництві лінії брали участь англійські, французькі, німецькі і бельгійські військові інженери-фортифікатори. Глибина оборонної лінії складала 95 кілометрів, загальна ж її довжина складала 135 кілометрів.

Лінія Маннергейма включала в себе передову (т. зв. зона загородження), головну другу і тилову смугу оборони, дві проміжні смуги і відсічні позиції1. Проте Маннергейм так і не встиг добудувати свою лінію до нападу СРСР на Фінляндію.

Однак навіть те, що вже було зроблено, являло собою одну з найпотужніших фортифікаційних ліній у світі. Тут слід відзначити, що багато європейських країн захоплювалися тоді будівництвом подібних захистних смуг. Однак, з оглядом на історичну перспективу, слід зауважити, що ані славнозвісна французька „Лінія Мажіно”, ані німецька „Лінія Зігфріда”, ані потужні чеські і грецькі укріплення, ані радянські „укріпрайони” вздовж старого західного кордону не справили суттєвого впливу на перебіг Другої світової війни. Саме тому Лінія Маннергейма виявилося практично єдиним прикладом справді ефективного використання такого типу споруд.

Напередодні ІІ Світової війни подія, яка багато в чому визначила подальший розвиток подій у Фінляндії, рівно як і політичне майбутнє самого Манергейма, відбулася 23 серпня 1939, коли міністри закордонних справ Німеччини і СРСР І. фон Ріббентроп і В.М.Молотов підписали в Москві Пакт про Ненапад. Як стало відомо пізніше, він містив Таємний додатковий протокол, в якому сторони домовилися про розподіл сфер свого впливу, за яким СРСР отримав свободу дій у Фінляндії, Прибалтиці, східних областях Польщі, та в Бессарабії, що входила тоді до складу