соціалізації. В той же час людина, не адаптована в суспільстві, також стає жертвою соціалізації — дисидентом, правопорушником або ще якось ухиляється від прийнятого в цьому суспільстві способу життя.
Будь-яке модернізоване суспільство тією чи іншою мірою продукує обидва типи жертв соціалізації. Але треба мати на увазі таку обставину. Демократичне суспільство продукує жертви соціалізації головним чином всупереч своїм цільовим настановам.
Тоді як тоталітарне суспільство, навіть декларуючи необхідність розвитку неповторної особистості, насправді цілеспрямовано продукує конформістів і, як побічний неминучий наслідок, осіб, які ухиляються від запроваджуваних у ньому норм.
Навіть необхідні для функціонування тоталітарного суспільства люди-творці нерідко стають жертвами соціалізації, бо прийнятні для нього лише як «специ», а не як особистості.
Гострота описаного конфлікту пов'язана як з типом суспільства, в якому розвивається і живе людина, так і зі стилем виховання, характерним для суспільства в цілому, для тих або інших соціокультурних верств, конкретних сімей і виховних організацій, а також з індивідуальними особливостями самої людини.
Вільфредо Парето
На початку XX ст. широке розповсюдження одержала теорія еліти, запропонована двома італійськими ученими Вільфредо Парето (1848-1923 pp.) і Гаетано Моска (1858-1941 pp.). В одній із праць «Елементи політичної науки» Гаетано Моска твердить, що влада завжди знаходилась і має знаходитись в руках меншості. Коли ж влада переходить з одних рук в інші, то переходить від однієї меншості до іншої, але ніколи від меншості до більшості. Правлячу меншість Гаетано Моска називає панівним класом, елітою.
Політичний прогрес полягає в переході влади від однієї правлячої еліти до іншої. Кожна еліта управляє шляхом поширення тієї ідеології, що відповідає завданням і меті її влади. Гаетано Моска вказує на дві тенденції в історії Держав: аристократичну і демократичну. В аристократичних державах влада знаходиться у замкнутих еліт, а в демократичних - у еліт, які виходять з мас. Вибори - спосіб оновлення еліт. В праці «трактат про загальну соціологію» Вільфредо Парето розглядає еліту як групу природжених керівників нації, як людей, які наділені видатними якостями, що виділяються на загальному фоні і вважав, що в будь-яку епоху існує дві такого типу групи еліта і контреліта, які веду і між собою боротьбу за владу з допомогою мобілізації мас.
Домінуючою якістю правлячої еліти служить здатність управляти людьми. Індивіди, наділені такою здібністю, маніпулюють масами з допомогою обману або насилля. Якщо ж еліта не оновлюється, то деградує, що веде до революції, в ході якої змінюється склад правлячої групи. Вчення про владу знайшло дальший розвиток в теорії олігархізації (бюрократизації) політичних партій, сформульованій Моісеєм Ос- і трогорсъким (1854-1919pp.) і Робертом Міхельсом (1876-1936pp.). В праці «Демократія і організація політичних партій» Моісей Острогорський виділяє три стадії в розвитку політичних пар-1 тій: аристократичні групи, політичні клуби, масові політичні орга-і нізації. На третій стадії відбувається бюрократизація керівництва по-1 літичної партії, а демократія в партії неможлива.
Аналогічні висновки робить і Роберт Міхельс, який формулює закон олігархізації політичних партій. Вожді уступають владу в політичній партії тільки вож-і дям, а не масам. Влада в політичній партії належить керівникам, яких підтримують професіонали, платні або призначені апаратом. Участь рядових членів в керівництві її неможлива, бо політична партія - це суспільство в мініатюрі, а в суспільстві тим більше неможлива участь всіх громадян в управлінні державою.
Список використаних джерел:
1. Вебер Макс. Протестантська етика і дух капіталізму. Київ. Основи., 1994. 2. Макаренко В.П. Віра, влада й бюрократія: критика соціології Макса Вебера. М., 1988.
3. Вебер Макс. Роботи Макса Вебера по, соціології релігії й культурі. М., 1991.
4. Гайденко П.П. та ін. історія соціології в Західній Європі й США. М.,1993.
5. Раймон Арон. Етапи розвитку соціологічної думки.
М., 1993. ІЗ.Полис. 1994 №2.