Уже одна з ранніх повістей І.Нечуя-Левицького "Причепа" була написана у вигляді родинної хроніки. Це - перше широке полотно письменника, де він з епічною широтою відтворив побут та взаємовідносини духівництва, міщанства та польської шляхти на Волині. Розквіт творчості І.Нечуя-Левицького припадає на другу половину 70-х - початок 80-х рр. Саме в цей час виходять друком його повісті та оповідання з народного життя: "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я".

Змальовуючи свого героя, Нечуй-Левицький показує зрушення в психології та світогляді селян.

У "Миколі Джері" письменник дає зразок антикріпосницької соціально-побутової повісті й разом з тим створює широкі картини поневірянь заробітчан на фабриках та в артілях.

За жанром - це повість-хроніка, докладний і послідовний життєпис героя-селянина. Але цей життєпис побудований так, що читач весь час спостерігає гострі сутички, непримиренні конфлікти гнобленого селянства з усім суспільним ладом дореформеного та пореформеного часу. Цю гостроту безсторонньої, об'єктивно точної оповіді безпомилково відчувала й царська цензура. Так, один із цензорів, рекомендуючи заборонити повість до друку, звертав увагу лише на найбільш "різкі" місця твору, як от підпалення Миколою панських скирд, або на ту обставину, що письменник "зумів отруїти отрутою сумніву" навіть таке "благодійне в селянському житті явище", як реформа 1861 року, але й підкреслював небезпечність самого аналізу темних сторін селянського побуту, що, на його думку, посилювалось "безсумнівним талантом автора і яскравістю застосовуваних ним побутових барв". Тут досить точно визначені основні моменти життя Миколи, яке проходить перед нами від його юнацьких років до сивої старості й тісно пов'язане з соціальним тлом. Письменник виводить реалістичні постаті "своїх" та "чужих" гнобителів народу, розкриває класові суперечності між ними і трудящими низами, уособленими в образах старих батьків Джері, Нимидори, Кавуна, загалом селянської бідноти, наймитів, робітників-бурлак. Та найповніше соціальне становище, психологія, зростання свідомості тогочасного селянства втілені в центральному образі Миколи Джері.

Кріпацтво, що постає з сторінок твору як найтяжче лихо, суперечить природним чуттям людини: Микола мріє про любу дівчину, а осавула жене його на панщину, щастям стало для нього народження дитини, а той же панський посіпака б'є нагайкою його дружину за те, що вона не вийшла відразу після пологів на панське поле. Уперше перед українським читачем постають картини праці на капіталістичних підприємствах. Навіть повсякденний побут фабричних робітників під пером автора обертається соціальним викриттям. У казармах, де покотом сплять бурлаки й бурлачки, повно сміття, чад од махорки їсть очі, од кислого борщу та бурлацьких онуч немає чим дихати. Людей годують тухлим пшоном і юшкою з тарганами. Тут промовляє кожна деталь, нещадно аналізується нестерпне життя трудящого люду, зумовлене соціальною дійсністю, що було характерне й для творчості російських письменників-реалістів 60-70 рр.

І. Нечуй-Левицький писав свій твір в іншу епоху суспільного руху, коли російська і українська передова художня думка широко зверталась до явищ пробудження суспільної свідомості, а демократична критика ставила нові завдання у змалюванні постаті народного героя.

Відповідно до вимог часу герой Нечуя втілює в собі ненависть до гнобителів, невгамовний протест проти панської сваволі, мужність у боротьбі проти народної кривди, він гордий і сміливий представник нового, молодого покоління селян, що піднімає голос проти панів та інших визискувачів.

Змальовуючи свого героя, Нечуй-Левицький показує зрушення в психології та світогляді селян, руйнування їх старих релігійних уявлень, зростання протесту проти суспільної неправди. Зміни внутрішнього світу Джері відбиваються і в його портретних характеристиках. Одним із засобів зображення настроїв, сподівань та прагнень народних героїв є їх алегоричні сни. В одному з таких снів знедолена Нимидора бачить ненависного пана Бжозовського в пеклі, а в другому їй ввижається Микола на тлі страшної грози, з обличчям "неначе з розпеченого заліза", осяяним кривавим світлом. Це - образ нещадного народного месника. Це говорить про пильну увагу письменника до народних настроїв і їх проявів, свідчить, що думка про закономірність протесту гноблених не була йому чужою.

Своєрідною рисою стилю І. Нечуя-Левицького є поєднання реалістичної конкретності описів, уваги до деталей портретів, побуту, обставин праці, особливостей мови й поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів і порівнянь фольклорного характеру. Характерні для повістей письменника й поетичні паралелізми, народнопісенні звороти, які допомагають відтворити типову психологію і світовідчування героїв з селянського середовища.

Вміння уважно спостерігати світ і зображувати його пластично й різнобарвно є взагалі визначальною рисою письменника. Художнє виявлення соціальних суперечностей кріпацької й пореформеної доби, естетичне новаторство творів Нечуя - все це рухало вперед українську прозу, зумовлювало новий, необхідний етап її розвитку на шляху реалізму.

У визначному творі Нечуя-Левицького, повісті "Бурлачка", подано широку картину загальної пролетаризації села та бідування вчорашніх хліборобів на капіталістичних фабриках. Тут письменник виразно показує страх і розгубленість патріархальних селян у нових, незвичних умовах виробництва. Вони гостро відчувають свою відчуженість і безпорадність, а фабричні машини здаються їм уособленням ворожої сили. В історії бурлачки Василини письменник втілює свої роздуми про злигодні, бідування і деморалізацію пролетаризованих селян часів початкового розвитку капіталізму. Але він далекий і від ідеалізації села: саме злидні й безземелля "виштовхують" Василину та її подруг з рідних місць, примушують йти на панські бурякові плантації, на суконні та цукрові фабрики. Жорстокість і нелюдськість тогочасного суспільного ладу підкреслюються в повісті особистою трагедією Василини. Знеславлена паном, вона кидає село і йде на заробітки. Горе і відчай штовхають