Доля Василини має певний зв'язок з одною із традиційних тем української літератури, але перед нами вже новий суспільний етап, інші соціальні відносини, оригінальний, глибоко розроблений образ жінки-робітниці, що постає на тлі фабричного побуту. Образ Василини став значним здобутком української прози завдяки своїй соціальній визначеності та психологічній розробці.

Сумні картини повістей "Микола Джеря" та "Бурлачка" освітлені вірою письменника в здорові начала народної душі. Про цю віру свідчить незламність, нескореність волелюбного Миколи Джері, здатність до відродження морально знівеченої, зневаженої, але ще духовно живої Василини. В інших творах цього періоду Нечуй-Левицький виступає як неперевершений майстер своєрідного, яскравого гумору. Гумор взагалі є однією з характерних ознак його творчої індивідуальності. Природжений гумор письменник вважав невід'ємним елементом народної української психіки, на його думку, він "затаївся в усіх звивках розуму й фантазії щирого українця".

Зірке око письменника добре бачило негативні риси селянського побуту й психології, які виразно визначались у пореформений час. Народницька ідеалізація селянства була чужа Нечуєві-Левицькому. Індивідуалізм, забобонність, заздрість - весь той "ідіотизм селянського життя", в основі якого лежить приватна власність на землю, став предметом аналізу й висміювання в оповіданнях про бабу Параску та бабу Палажку, в чудовій повісті "Кайдашева сім'я". І досі вражають правдивістю та соковитістю образи "бабів" - Параски та Палажки.

Їх взаємні образи й дорікання - "дискусії" та бійки сповнені гострого комізму. Оповідання ці написані в формі безпосередніх, живих монологів. Мова їх виразна, жива, пересипана численними приказками, прислів'ями, влучними афоризмами й несподіваними порівняннями. "Вчений чоловік, - писав І. Нечуй-Левицький, - безпремінно буде сукати по книжному звичаю, а сільська баба так чесне язиком, як кресалом, що аж посиплються іскри поезії. Синтаксис її мови буде шматкований, повний викриків, не розвитий граматично, але живий, іскряний". Саме такими є монологи Параски й Палажки в згаданих оповіданнях. Типові процеси в пореформеному селі - розшарування селянства, розпад патріархальної сім'ї під тиском нових суспільних відносин - з великою майстерністю показані у повісті "Кайдашева сім'я". У творі багато яскравих, виразних діалогів, у яких виявляється, з одного боку, ліризм і природний гумор українських селян, а з іншого - обмеженість їх світогляду, забобонність і мотивізм понять, що зростають на грунті дрібновласницької психології. Та гумор І. Нечуя - не сміх заради сміху.

Характерною рисою його є поєднання сміху з сумом, з теплим співчуттям.

Оригінальні типи й суттєві сторони соціального життя українського селянства постають і в пізніших творах І.Нечуя, хоча вже не в такому широкому обсязі.

Проникливе око письменника помічає й такі глибинні процеси на селі, як класове розшарування, моральне здичавіння сільських багатіїв. У сатиричні тони забарвлені твори Нечуя-Левицького з життя духівництва, такі, як "Старосвітські батюшки та матушки", "Афонський пройдисвіт". З власного досвіду знав письменник облудну мораль ченців і попів. Ще змалку він спостерігав їх звичаї. Бурса, семінарія не лише поповнили враження дитинства, але й збудили в нього глибокі антиклерикальні настрої.

Широкі картини попівського побуту зустрічаємо у великій повісті - хроніці "Старосвітські батюшки та матушки". З її сторінок постають повнокровні реалістичні типи духівництва, змальовані з гумором, а частіше з сатиричною гостротою. Позірна безсторонність авторського викладу не приспала царські цензури, вона досить підозріливо зустріла повість, не без підстави вбачаючи антиклерикальну тенденцію в майстерних описах побуту та суспільних стосунків сільського попівства.

У пізніших антиклерикальних творах Нечуя-Левицького гумор та іронія дедалі більше переростають у гостру соціальну сатиру.

Гумор і сатира в антиклерикальних творах письменника спираються на народні казки та анекдоти про зажерливих попів. Серед антиклерикальної української прози минулого століття розглянуті повісті Нечуя-Левицького займають одне з найпочесніших місць. Вони відзначаються повнотою зображення своєрідної сфери суспільного буття, яскравістю образів та викривально-сатиричною спрямованістю. Цікаву сторінку творчості письменника відкриває й списане з натури оповідання "Київські прохачі". Це - спостереження автора над типами численних жебраків та різноманітних прохачів, що колись сотнями юрмились попід Лаврою, Михайлівським монастирем та різними київськими церквами.

Позитивна програма виведених у романі українофілів-культуртрегерів була досить вузька. Герої твору протестують проти соціального й національного гноблення, хочуть бачити Україну "вільною й просвіченою", але обирають для цього нереальні "культурницькі" шляхи, далекі від активної політичної боротьби проти соціального лиха. Впадає тут в око й певна суперечливість позицій Нечуя-Левицького. З одного боку, він явно милується Радюком, його палкими промовами, а з іншого - життєвий досвід та прагнення бути вірним правді дійсності часом викликають у нього іронічну посмішку над зовнішнім "народолюбством" героя. І в цьому романі виявилась майстерність письменника, його вміння через портрети, діалоги, описи відтворити атмосферу епохи.

Розглянуті твори складають найвагомішу частину великої спадщини І.Нечуя-Левицького.

Письменник неодноразово виступав і з літературно-критичними та публіцистичними статтями. Ці праці містять цікаві думки, зокрема, щодо розширення тематики української літератури, важливості звернення до джерел народної творчості, розвитку реалістичного напряму в мистецтві.

Слід відзначити, що Нечуй-Левицький не завжди дотримувався хибних думок. Та, найважливіше, мабуть, те, що в художній практиці українського письменника, в самому ставленні його таланту чимало важив досвід і Гоголя, Тургенєва, інших російських реалістів, хоч це й не виключає необхідність критично підходити до публіцистичної спадщини Нечуя-Левицького, відмітати в його поглядах