Грушевський Михайло Сергійович

(17(29).09.1866 р. – 24.11.1934 р.)

Грушевський Михайло – видатний український історик, визначний організатор української науки, український політичний діяч і публіцист.

Народився в м. Холмі (тепер Хелм, Польща) у родині педагога-славіста із старовинного духовного роду. Дитячі роки провів у Ставрополі і на Кавказі. Скінчив курс тіфліської гімназії та історико-філологічного факультету Київського університету (1890 p.). Після закінчення університету був залишений у ньому стипендіатом кафедри російської історії. Дістав ступінь магістра (дисертація “Барське староство”, 1894 p.).

За рекомендацією В.Антоновича у 1894 р. очолив кафедру всесвітньої історії Львівського університету. Тут він протягом 19 років читав курс історії України. Став директором історико-філософської секції, а незабаром (1897 р.) – головою Наукового товариства імені Шевченка (НТШ). Головою НТШ Грушевський лишався до 1913 р. На цій посаді він розгорнув надзвичайно енергійну діяльність, головним змістом якої стало намагання реорганізувати НТШ на зразок академії наук;. Створив у Львові цілу наукову школу істориків України. Серед її представників найбільш відомі – С.Томашівський, О.Терлецький, М.Кордуба, І.Крип’якевич, В.Герасимчук, І.Джиджора, І.Кревецький. До співробітництва в НТШ був залучений І.Франко. В 1898 р. Грушевський став одним із редакторів заснованого ним спільно з Франком “Літературно-наукового вістника”, навколо якого згуртувалися кращі українські літературні сили того часу. Був одним з організаторів Національно-демократичної партії Галичини.У 1898 р. у Львові вийшов друком перший том монументальної “Історії України-Руси”. Грушевський у подальшому готував до друку наступні томи видання “Очерка історії українського народу”. Під впливом М.Максимовича, М.Костомарова, М.Драгоманова, В.Антоновича та інших українських мислителів Грушевський обґрунтував свою концепцію історії України як самостійного процесу історії народу, що відбувався окремо від його сусідів і відрізнявся особливим політичним, господарським і культурним життям. До підвалин української політичної історії вчений поклав паростки державності, права та культури українського народу. Український історико-політичний процес у його творах збагачується історією державотворення, історією права, судівництва, культури, освіти, релігії, господарства тощо.

Завдяки Грушевському значний крок вперед зробив український конституціоналізм. Багато в чому мислитель виходив з конституційних засад М.Драгоманова і Кирило-Мефодіївського братства, але значно збагатив їх з урахуванням нових досліджень вітчизняної, російської та світової конституційної думки.

Після революції 1905-1907 pp. Грушевський побував у багатьох містах Наддніпрянщини, Слобідської та Південної України. Переніс до Києва видавництво “Літературно-наукового вісника” та інших українських журналів, став ініціатором створення українського наукового товариства. Увійшов до складу керівництва Товариства українських поступовців (таємної політичної надпартійної організації українців).

З початком Першої світової війни Грушевський переїхав до Відня, а звідти до Італії та Румунії. У листопаді 1914 р. повернувся до Києва. Звинувачений царськими властями в шпигунстві на користь Австро-Угорщини, був заарештований і висланий до Симбірська. Тільки завдяки клопотанням Російської Академії наук йому вдалося переїхати до Казані, а потім до Москви й вести наукову роботу.

У березні 1917 р. примкнув до Української партії соціалістів-революціонерів. Його було обрано головою Української Центральної Ради. Увесь час, протягом якого Грушевський очолював Центральну Раду, він відстоював ідею національно-територіальної автономії України, перебудови Росії на федерацію республік з наданням широких прав національним республікам. І лише суворі історичні реалії – жовтневий переворот 1917 р. у Петрограді, конфлікт з російським більшовицьким урядом, укладення Брестського миру, фактична окупація території України військами Росії, а потім Німеччини та Австро-Угорщини – змусили Грушевського змінити орієнтири в українському державотворенні і перейти на позиції самостійництва України. Конституційна комісія, що була створена відразу ж після проголошення Української Народної Республіки (УНР) і очолена Грушевським, підготувала проект Основного закону, побудованого на кращих демократичних традиціях того часу. 29.04.1918 р. проект Конституції був затверджений, але через гетьманський переворот не набрав чинності.

Гетьманський переворот поклав край державній діяльності Грушевського. Він деякий час перебував на нелегальному положенні у Києві, а в березні 1919 р. виїхав за кордон.

Проживаючи в Празі, Берліні, Женеві, Парижі, Відні та Бадені, опікувався справами Української партії соціалістів-революціонерів, уважно слідкував за політичним й культурним життям в Україні, займався науковою роботою. Створив у Відні Український соціологічний інститут – ідеологічний центр української еміграції, організовував видання науково-політичних журналів. У 1924 р. ВУЦВК дозволив Грушевському повернутися до Києва для наукової праці. Того ж року він обирається академіком ВУАН, очолює наукову кафедру історії України, ряд комісій і секцій Академії наук, бере участь у редагуванні журналу “Україна”, “Записок історико-філологічного відділу ВУАН”, “Наукового збірника”, “Студій з історії України”.

У березні 1931 р. Грушевський був викликаний до Москви, заарештований у справі так званого “Українського національного центру”. За відсутністю доказів був звільнений, але до Києва більше не повернувся. Помер у Кисловодську в листопаді 1934 р. Похований у Києві, на Байковому кладовищі.

Ім’я і праці М. Грушевського вповні повернуті українському народу після проголошення незалежності України у 1991 р.