Трудова етика І.Я. Франка

Потреби розвитку українського суспільства визначають необхідність дослідження змісту вітчизняної філософської спадщини у контексті сучасних соціокультурних запитів. З минулого актуалізується все, що виявляється співзвучним потребам сьогодення і здатне кардинально зрушити національну самосвідомість, перебудувати склад нашої пам'яті, збудити творчий потенціал життєвої активності нації. Сьогодні часто можна почути думку про важливість праці для успішного процвітання нашої держави. Проте, в сучасному суспільстві, спостерігається однобічна відмова від цінностей праці і заміна їх цінностями споживацтва та дозвілля, а це несе в собі надзвичайну небезпеку для долі сучасної цивілізації загалом. Перед нами постає важлива потреба актуалізації трудової етики, котра є життєво необхідною. Вона повинна сприяти прагненню до самореалізації особистості, самовдосконалення, підвищення субґєктивної цінності праці, трансформації виробництва з метою його гуманізації. Це надасть більшої свободи проявам творчої особистості людини, котра за своєю природою є істотою діяльнісною. Все її життя становить предметно-чуттєву, практичну діяльність, різновидом якої є праця.

Праця – як основа суспільного життя, відіграє визначну роль у розвитку і вихованню людини, формуванні її світогляду і характеру. Ставлення людини до праці тісно пов’язане з певною історичною епохою, з соціальними відносинами та науковим прогресом. Важливість праці для людини намагались висвітлити найвизначніші мислителі минулого: Платон, Аристотель, Августин Блаженний, Сен-Сімон, Фур’є, Гегель, Маркс. Сучасне розуміння праці є відмінним від її розуміння минулими поколіннями, та особливої актуальності, вона набуває сьогодні, в час, коли велика кількість людей хоче заробити багато грошей в максимально короткі терміни і не докладаючи при цьому зусилля.

Як відзначається в філософському енциклопедичному словнику: ”Праця-синтетична категорія яка характеризує специфічну, властиву людині форму діяльності, спрямовану на освоєння і перетворення (згідно з власними цілями, інтересами і потребами) природного середовища, поліпшення соціальних відносин (соціальна праця) або створення нових цінностей (творча праця).”[9;514].

В сучасній українській мові існує чітке розмежування понять праця і труд , так у новому тлумачному словнику української мови зазначено, що труд це праця, що вимагає великої затрати фізичної або розумової енергії[х,576].

Українська традиція філософського сприйняття дійсності близька до художньо-образного філософування, до усвідомлення філософії не як теоретичного вчення, а специфічного способу життєдіяльності. Контекст української культури визначає перелік тих діячів, вчень, ідей, що повинні залучатись до дослідження історії розвитку національної філософії у контексті світової. До цього кола, безперечно, належить ім'я видатного українського політичного та громадського діяча, письменника, філософа Івана Яковича Франка, потужний потенціал творчості якого недостатньо використовується на доленосних етапах розвитку нашої держави.

І. Франко був однією із найвизначніших постатей, котрі формували українську культуру. Важливими гармонізуючими чинниками у Франковій етико-антропологічній концепції постають відповідальність людини перед світом, перейнятість обов’язком, мірилом яких є сумління. Концепція людини і світу в творчості І.Франка є органічним продовженням етико - антропологічних концепцій української філософської традиції (Г.Сковорода, П. Юркевич).

В філософській антропології серед багатьох теорій про сутність існування людини ми можемо виокремити основні три напрями:

- згідно першого, людина є духовною істотою. Завдяки силі духу, вона здатна піднятися над всім земним, над своїми бажаннями;

- згідно другого, людина – істота розумна. Завдяки розуму, вона відрізняє себе від інших людей, здатна розуміти закони природи, „логіку речей”, втамовувати свої емоції;

- третій напрям сформувався в кінці ІХХ століття й остаточно закріпився в ХХ столітті: людина - істота культурна, предметно-діяльнісна, яка перетворює світу відповідності до своїх потреб та за законами краси. Іван Франко стає яскравим ви-разником „шевченківської” людини. Адже „шевченківська” людина відверталася від отупіння в достатку, до тих, хто своєю невтомною працею дав можливість піднятись вище; вона бажала перетворити сві-т й життя на основі нового, праведного зако-ну. Основою нового суспільства й нової людини, повинні виступати знання й справедливість. Осередком її світогляду є наука, — головною рушійною силою розум, який є тим вічним ре-волюціонером, що дух рве до бою, рве за правду, поступ, волю (три божества тієї лю-дини!). В космосі того світо-гляду наука є ядром, а релігійність і ми-стецтво — це імлистий молочний шлях почувальних сил душі, серед яких заблисло ясне сонце мислі. Такій духовій конституції відповідає й жит-тєва постава, відповідають етичні ідеї шевчен-ківської людини. Моральний її ідеал це вільний дух, що сам на основі свого пізнання самовизначається. Ця віра полегшує шевченківській людині її тяжку боротьбу. Хай згинемо, але знаємо напевно, що щастя всіх прийде по на-ших аж кістках. Цей новий світогляд нерозривно поєднаний із релігією, народними традиціями та звичаями. [М.Шлемкев. с.21-27]

Тогочасні суспільні умови породили уявлення про дві моделі активності інтелектуала – „активність назовні” і „активність всередині себе” - так умовно можна їх визначити. Активність, спрямована на світ, означала прагнення змінити цей світ, зрозумівши й пояснивши це прагнення як добро. Така активність асоціювалася з „життям діяльним”. Активність же „всередині себе” була, насамперед, самопізнанням і самовдосконаленням особистості, хоча асоціювалася з „життям споглядальним”.

Проблема двох моделей життя – „життя діяльного” і „життя споглядального” - особливо активно обговорюється в епоху Відродження у європейській філософії. Саме в цю епоху провідною ідеологією стає ренесансний гуманізм, що включає в себе увагу до людини як творчої особистості, що утверджується в земному житті своєю працею.

Розмірковуючи над проблемою: діяти чи спостерігати Франко віддавав перевагу першій, а другу вважав її необхідною складовою. Він засуджує втечу від життя, засуджує самогубство – адже такий вчинок негідний людини. Духовну постать