І.Я. Франко перший в українській (і один із перших у європейській) літературі всебічно розробляв тему праці і трудової моралі. Трудова етика – це, ставлення людей до праці, які зафіксовані в комплексі моральних цінностей і норм, втілених в категоріях і взірцях культури, і виражені в людській поведінці, насамперед в сфері трудової діяльності та творчості.

Ставлячи в центр своєї філософії людину, І. Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство – зло, а праця – добро, духовне ледарство, то злочин проти гуманності.. Праця у розумінні Франка – єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності і правди.

Праця – лейтмотивна універсалія філософсько-поетичного світу І. Франка, постійний предмет його роздумів і художніх шукань. Пригадаймо казку „Без праці”; поетичні афоризми:

„Праця дала до життя мні принаду,

Ціль дала, щоб в манівцях не зблудив”[16, т.1., с. 75].

„Лиш в праці мужа виробляєсь сила,

Лиш праця світ таким, як є, створила,

Лиш в праці варто і для праці жить»”[16, т.1., с.146].

Праця - виступає тут ліком-панацеєю на всі духовні недуги людини і соціуму, єдиноможливим і гідним людини способом існування, найважливішою чеснотою, поза якою – сфера гріха. Однак в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі. Основним правилом і етичним законом письменника було не „заробляти гроші”, а працювати для інших, на благо інших. Саме в цьому проявляється національна ментальність, якій властивими є всеохопність розуму і безмежна широчінь духу, адже не можна недооцінювати історичні, національно-культурні та психологічні особливості нашого народу. Франкова трудова етика є уособленням візантійсько-православної традиції згідно якої людина реалізує найвищий Божественний задум, вона своєю важкою працею і ...творчістю пригне змінити світ, побороти зло, через байдужість до матеріальних цінностей та розвиток духовних сил.

І. Франко звикає до надлюдської виснажливої праці ще в дитячому віці, адже „селянська етика” це етика виживання, обумовлена схильність до рутини. Тож протягом всього життя: „Як син селянина-русина, вгодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною усього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали”, писав мислитель [31, 595].Філософськи насиченими мистецькими засобами І. Франко відтворює конкретних людей праці в конкретних обставинах їх життя. Письменник і мислитель показує їх в екзистенціально вразливих, навіть у межових ситуаціях. Його герої – це селяни, які з покоління у покоління пристосовувалися до хліборобського укладу життя, в якому виробився усталений світ моральних цінностей, і людина праці формувала зміст свого існування, успадковуючи вироблені смисложиттєві орієнтири, користуючись за це шаною у звичному для неї середовищі. У ряді своїх творів („Ріпник”, казка „Без праці”) він намагається зобразити, що твориться з людською свідомістю, коли вона не усвідомлює сенсу свого життя, не цінує працю.

Усвідомлюючи всю відповідальність, котра покладена на поета як виразника інтересів народу, І. Франко змушений забути про свої страждання, аж до повного самозречення:

„Забудь мене народе мій,

Коли щасливий і міцний,

До праці станеш на свій лан,

І в своїй хаті будеш пан”[11, 353].

Праця – то єдина служба людям, народові, ідеалам. Іван Франко підкорив свою титанічну працю ідеалові свободи і рівності. Його праці забагато для безсмертя однієї людини, тому його тяжким трудом обезсмертився наш народ.

Український мислитель, як і всі позитивісти, віддавав пріоритет науці як формі суспільної свідомості, котра може перебудувати світ на краще. Саме тут І. Франко вводить категорію праці. Без суспільно-корисної праці сама наука є безплідною. Людина, пише І. Франко, досягне щастя аж тоді, „...коли наука і праця зіллються до неї воєдино; коли всяка її наука буде корисною працею для суспільства, а всяка праця буде виявом її розвинутої думки, розуму, науки”. „Думи вольнії”, за Франком, це соціально активна сила, „корисна праця для суспільства” [45, 23], здатна об’єднати людей і спрямовувати їхню перетворювальну діяльність на здобуття „кращої долі”:

„Ти, розуме-бистроуме,

Порви пута віковії,

Що скували думку людську!

Двигни з пітьми люд робучий”.

[1, 33].

Однак самого розуму замало для продуктивної праці задля поступу. „Цілому чоловікові” також обов’язково мусить бути притаманною добра, сильна й свобідна воля – свідома „можність звершення фізичних чи духовних сил в якімсь однім напрямі” [31, 78]. Тільки вона дає людині „сміливість до величного бою” за добро, терпіння і наполегливість у праці.

Його називають Титаном пісні і праці. Саме в поезії „Пісня і праця”, якою відкривається цикл „Поет” (збірка „З вершин і низин”), він висловив своє життєво кредо, що стало нині майже афоризмом:

„Пісня і праця – великі дві силі!

Їм я до скону бажаю служить”.

[16, с. 146]

Подібні висловлювання наявні і в інших творах поета: у „веснянці” „Земле, моя всеплодющая мати…” (прохання до рідної землі):

„Дай працювати, працювати, працювати,

В праці сконать!”

Пісня і праця