В цінності праці Франко не має ані найменшого сумніву. Проблема полягає лише в тому, чи суспільна праця, відбираючи в людині всі сили, дає їй хоча б щось навзаєм.

„Суспільна праця довга, утяжлива,

Зате ж плідна, та, головно, вона

Одна лиш може заповнить без дива

Життя людини, бо вона одна

Всіх сил, всіх дум, чуття, стремлінь людини

Жадає, їх вичерпує до дна”.

[16, т. 3, с. 14-16].

М. Мочульський побачив у цій поезії маніфест філософського утилітаризму, обґрунтованого в працях Дж. С. Мілля – вчення, згідно з яким головна мета людського життя і діяльності – це суспільна користь („пожиток”). Та нам здається, що в основі цитованих роздумів – не принцип користі, наслідком послідовного впровадження якого в життя є жорсткий, бездуховний прагматизм, меркантильність, а принцип громадського обов’язку.

Праця є одним з найбільш визначальних і улюблених мотивів у творчості І. Франка. З неперевершеним талантом він оспівує роль її у формуванні моральності людини. Він не може змиритися з бездіяльністю, ледарством, називаючи її „іржою”, яка роз`їдає міць солідарності трудящих, тоді як „неустанний досвід” зміцнює стосунки між людьми, гартує їх сталеві м’язи. Письменник писав у сонеті „Як те залізо з силою дивною”.

Праця давала натхнення і талант письменникові, сповнювала його оптимістичною вірою в людину. Працю Франко вважав однією з характерних рис людської моралі. У вірші „Поет” він писав:

„Праця дала до життя мні принаду,

Ціль дала, щоб в манівцях не зблудив”.

[Х, стор.58].

Праця – визначальна константа Франкового світогляду – це, в його розумінні, головний засіб просування по шляху поступу. Недарма Лука Луців одну із своїх франкознавчих праць назвав „Філософ праці” (Луців Л. Філософ праці: (У роковини смерти Ів. Франка) // Діло. – 1920. – 3- травня.). Та й поступ і праця – тільки способи утвердження в реальності ідеалів гуманізму – віри в людину, в її добротворчу сутність.

„Хоч порох чоловік, та вірю я в той порох.

Я твердо вірю в труд його могучий…”.

[1.205]

Ці рядки з поеми „Нове життя” - філософський заповіт Івана Франка українському народові. Зрештою, автобіографічне зізнання письменники з „Переднього слова” до збірки „Із літ моєї молодості” (1914), писаного 2 травня 1913, за три роки до відходу у вічність: „В своїй оце вже близько 40-літній літературній діяльності я переходив різні ступені розвою, займався дуже різнорідною роботою, служив різним напрямам і навіть націям… Та скрізь і завсіди у мене була одна провідна думка – служити інтересам мойого рідного народу та загальнолюдським поступовим, гуманним ідеям. Тим двом провідним зорям я, здається, не споневірився досі ніколи і не споневірюся, доки мойого життя” (№, 282).

За Франком, „пісня і праця – великі сили” [1, 75], якими треба „правді служити, неправду палити” [1, 28]. Проте кривавого шляху до добробуту він не визнає. Покликання людини і її соціальна місія – „працювать, працювать, працювать” [1, 28] „з людьми і для людей” (таким був девіз Франкового батька – Яця-коваля), а не вбивство й руйнування. Справжня людина – це homo creator; сповнений віри в перемогу добра над злом, у поступ, - творець нового світу – світу щастя і свободи.

Показові в цьому плані міркування Франка у статті „Про працю” (1881), де зазначається, що до класу робітників можна зачислити лише тих „розумових працівників”, „письменників і публіцистів”, які „діють дійсно на користь мас”. На думку Франка, ніхто „не назве робітником поета або письменника, що співає гімни на честь золотого тельця”, а себе він часто називає муляром, пекарем, котрий пече хліб щоденного вжитку.

І. Франко стверджує: „Народи тільки тоді зможуть досягти щастя і свободи, коли всі будуть вченими працівниками, тобто коли кожний буде розвинутий розумово якнайкраще, і коли кожен буде у змозі використовувати свої сили на добро загалу і на добро своє власне” [45, 33].

Його мотиви творчої праці – не рутини – чи не адаптована концепція “сродности” мандрівного філософа Г. Сковороди: бо через творчу працю, а не інстинкт її, можемо наблизитись до Бога („Творчість – відповідь людини на творчий акт Бога – людини “ (М. Бердяєв). Саме ці ідеї містяться в енцикліці Папи Івана Павла 11 „Звершуючи труд” (вересень 1981 р), зрештою і в постановах 11 Ватиканського собору: „За вченням собору людина своєю працею бере участь у діянні Бога-Творця і в певному смислі, в міру своїх можливостей продовжує розвивати і доповнювати це діяння…”

Заслуговує на увагу і особистий приклад Івана Яковича. Коли випадали нечасті хвилини відпочинку, ознайомлював своїх дітей – Анну, Андрія, Тараса, Петра – з багатствами рідного краю, заохочував „до фізичної праці і до майстерства”, виховував у них „самостійність в науках” (Франко Т. Про батька. – К., 1964, 215).

Правильною є думка І. Франка, що духовні надбання пізнаються, шануються і примножуються працею рук, зусиллями мозку і енергією серця, теплотою і багатством душі кожного молодого патріота України, господаря своєї землі. Правда, і це відзначав сам І. Франко, коли писав, що цей ідеал ще далекий і декому може здатися недосяжним або фантастичним. Однак він вірив у можливість удосконалення людини і суспільства завдяки науці і праці, бо це було, на його думку, вже щось конкретне і цілком можливе і не лежало „поза межами можливого”. Адже і наука, і праця у позитивному їх розумінні, були для І. Франка тим, що є природне