2 вересня, через півтора місяці після оголошення війни, Наполеон III капітулював під Седаном. Французькі війська безладно відступали. І не в лихій атаці, а на брудній дорозі снаряд прусської артилерії, яка наосліп обстрілювала французькі тили, обірвав життя Фредеріка Базеля.

Поки йшла війна, Клод Моне довідався, що в Лондоні знаходиться торговець картинами, який знає толк у сучасному живописі. Пристроївши Каміллу із сином до випадкових знайомих, Моне відправився за Ла-Манш. Але, перш ніж він відшукав Дюран-Рюеля, того самого торговця, Моне побачив те, що потрясло його найбільше: легендарний лондонський туман. Не сам туман, не густе скупчення вологого слабо-прозорого повітря, а незбагненність зображення предметів, схованих туманом: то було справжнє завдання для істинного художника. Під враженням Моне написав картину «Темза. Парламент».

Пізніше він знайшов і Дюран-Рюеля – цій людині призначено було зіграти величезну роль у житті імпресіоністів.

«Враження,

схід сонця»

Після повернення у Францію наприкінці 1872 року Моне пише свій знаменитий пейзаж «Враження, схід сонця» (Impression, soleil levant). Саме ця картина й дала назву групі імпресіоністів і цілому художньому напрямку. Картина була показана на злощасній виставці «Салону знедолених» (першій імпресіоністській виставці) в 1874 році. Тепер, коли всі битви за нове мистецтво згасли, будь-який цінитель скаже, що картина зачаровує глядача світлом, атмосферою й фарбами.

Дюран-Рюель купив у Клода Моне кілька робіт. Повернувшись у Францію, Клод обсипав Каміллу квітами, коштовностями й сукнями; на честь друзів були дані бенкети; гроші у Клода ніколи не затримувалися.

Війна, Комуна, Республіка не змінили відносини до художників нового часу. І справа була вже не в журі - в журі Салону попадалися цілком осудні живописці, але консерватизм публіки виявився незламним. Їй хотілося спокою й самовдоволеної впевненості в тому, що в юрбі вони єдині й монолітні, а «Бульвар Капуцинок» стверджував, що в юрбі вони роз'єднані, безликі й самотні. Публіці хотілося піднесеної краси гірських водоспадів, а їй пропонували «Жабник». Навіть квіти в цих художників не були вишукані - звичайні польові квіти...

Хвороба Камілли

З 1871 по 1881 роки художник жив в Aржантеї й Ветейлі. У цей період на багатьох його картинах - епізоди безтурботного життя за містом із дружиною і юним сином Жаном, наприклад, на картині «Сніданок» або «Маки в Аржантеї».

Після народження другого сина й убогості тривалістю у кілька років Камілла різко здала. Вона швидко утомлювалася, але намагалася перемогти утому, її постійно мучили болі, але про них вона не говорила. Моне був у розпачі. Камілла - терпляча супутниця важкого життя невизнаного художника. Камілла - улюблена модель і для портретів, і для композицій. Камілла - просто кохана. Він устиг написати ще один - бог знає, який за рахунком - її портрет у костюмі японки, навмисно повторивши композицію й розмір «Дами в зеленому». Дружина вгасала. Ні, не точно: вгасання - плавний відхід, а Камілла вмирала в жахливих стражданнях.

До тієї пори вони перебралися в Живерні, тут був сад і ріка поруч. У сусідах виявився текстильний магнат із Парижу, Ернест Гошеде; він називав себе колекціонером, купив у Моне кілька картин. Гошеде рідко бував у Живерні: залишався в Парижі - справи вимагали, але його гарненька дружина Аліс, віддавала перевагу природі.

Камілла вмерла від туберкульозу на світанку одного з днів 1879 року. Смерть часто забирає до себе в ту годину, коли починає здаватися, що новий день уже наступив.

Сумно вдивляючись у холодіюче обличчя, Моне помітив спочатку блакитнувате світіння над ним, а потім із жахом виявив, що погляд його насамперед відзначає зміну кольорів - ці сині, жовті й сірі тони, які з'явилися після смерті. Інстинктивно, не усвідомлюючи того, що робить, Моне взяв пензель і став накидати останній портрет Камілли. Він проклинав себе, плакав, намагався розтиснути пальці й випустити пензель, але пальці не розтискалися. Він згадував:
«Я пильно дивився на трагічне вираження обличчя, мимоволі намагаючись установити послідовність, пропорції світла й тіні у фарбах, які смерть наклала на нерухоме обличчя. Відтінки блакитного, жовтого, сірого і я не знаю ще яких кольорів. Я пізнав це».

Улюблений сад

До 1890 року у віці 50 років Клод Моне, уже всесвітньо відомий художник, перебудував старий житловий будинок на фермі й найняв шість садівників, щоб доглядати за квітами в саду. Моне дуже любив квіти, і його сад представляв чудове видовище: ми можемо про це судити за його численними картинами. Крім пишноти цього саду художник любив також малювати стоги сіна за своїм будинком, передаючи ледь уловимі хвилеподібні рухи світла й кольорів.

Він знайшов нову форму живопису - квітами: так любовно обробляв сад, що той став схожий на величезне полотно, де сполучення кольорів змінювалися не тільки від години доби, але й від перебігу часу. Клод підвів у сад воду від ріки, обладнав ставок, розвів у ньому латаття й лілії.

Мадам Моне №2

Аліс Гошеде, мати чотирьох дітей, терпляче чекала смерті чоловіка. За цей час народила ще двох, і через 13 років після смерті Камілли в 1892 році, закривши чоловіку очі, стала другою дружиною Клода Моне. Як їй здавалося, вона зробила все, щоб витравити з пам'яті художника те, що пов'язане з Каміллою. Правда, портрети Камілли роботи Клода Моне і його друзів розійшлися по багатьом музеям і приватним

зібранням.

В 1883 році Клод разом з Аліс їде в містечко Живерні у Верхній Нормандії, в 80 км на північний захід від