Журба і радість Олександра Олеся
План
Розділ І
1. Вступ
2. Життєвий шлях
3. Творчість
а) Перша збірка
б) Друга збірка
в) Музична гармонія поезії
г) Спадкоємець Кобзаря
д) Драматургія
Розділ ІІ
а) “Розбіглись ми по всіх світах усюди...”
5. Висновки
1. Вступ
Пророчою вдивилась муза Олександра Олеся: «З журбою радість обнялась»... Назвою першої збірки поезій провістила вона драматичну долю і його творчої спадщини, і його особистого життя. Провістила журбу, яка чорним рушником простелилась на довгі роки чужини, вплітаючи зрідка червоні нитки радощів і надій. Та хіба міг передбачити 29-літній автор, укладаючи цю збірку, що драматизм емоційного пережи-вання ним поразки першої російської революції буде посилений трагіч-ними тривогами за долю революції нової – 1917 року?! Але муза була безжальною — вимагала повного душевного вжиття в те, що радувало і що печалило серце та розум. І ця висока благородна жертовність сповіді-переживання, взаємно переплавлена в суб’єктивно-інтимній та суспіль-ній стихії, забезпечила Олександру Олесю безсмертя.
Журба і радість — ці два стани людських почуттів, переживань і настроїв — переплелися не лише в першій збірці, а й стали ідейно-емоційною домінантою всієї Олесевої творчості. Вони відбивали і суспільні контрасти доби, і загальнолюдські почування: любов і ненависть, окрилення й згасання, надію й зневіру, страждання й бадьорість духу. Трагічне й ліричне злилось тут воєдино; контрасти й антитези, найбільш притаманні метафоричній поезії барокко, знайшовши нове життя в літе-ратурі початку XX століття, нуртували в Олесевих рядках. Вони були, як і сама енергія боротьби двох начал, полярного відштовхування, жи-вильними соками, надійними стимуляторами народження художнього слова поета, драматурга, публіциста, перекладача.
Сяйво Олесеної журби і радості розлилось тоді, коли зеніту сягало поетичне слово Івана Франка, Лесі Українки, Бориса Грінченка. У літературний, процес він увійшов разом з новою плеядою митців-побратимів – В. Самійленком, М. Чернявським, С. Черкасенком, М. Вороним, Г.Чупринкою. Увійшов і утвердився як тонкий лірик, співець краси й сили кохання, природи й долі рідного краю, поет надії і віри, чарівним словом якого на струнах серця видобувалися наймелодійніші звуки, виражалися найсвітліші людські почуття.
Яскравою зорею спалахнула його творчість на небосхилі української поезії перших десятиліть нашого віку.
2. Життєвий шлях
Олександр Олесь (літературний псевдонім Олександра Івановича Кандиби) народився 5 грудня 1878 року в містечку Білопілля (давня назва — Крига) на Сумщині. Батьківський рід походив з чумаків, мате-рин — з кріпаків. Дід майбутнього поета Федір Кандиба торгував рибою, а батько Іван Федорович працював на рибних промислах в Астрахані, де й втопився у Волзі. Тоді Олександру, найстаршому з дітей, виповнилось одинадцять років. Мати Олександра Василівна згадувала, як вона «залишилось одна з трьома дітьми і трьома карбованцями в кишені». Ця проста жінка навчила свого Сашка в чотири роки читати, згодом прище-пила любов до поезії Т.Шевченка, до «Кобзаря», якого він ще малим «майже знав на пам’ять і співав». Серед краси природи, серед працьо-витих і співучих земляків минало його дитинство. У рідному містечку він навчався спочатку в початковій школі, потім — у двокласному учили-щі. Проте найкращими спогадами юнацьких років було перебування Олександра в «рідному селі» Верхогулля Лебединського повіту, що розташувалось за 30 км від Білопілля. Сюди він приїздив до тринадцяти років щоліта разом із своїми сестрами Галею та Марусею до батька їхньої матері - діда Василя Пархомовича Грищенка.
Василь Пархомович, позбувшись кріпацтва з підданства графа Толстого, став орендувати маєток у поміщика Башкирцева, чоловіка художниці Марії Башкирцевої. Саме дідусь, як згадували пізніше сестри, перепо-відав онукам легенди, казки, наспівував пісні, прищеплював Сашкові почуття щирості й доброти, людяності й справедливості, на які й сам був багатий.
Краєвиди шовкового степу, загадкові старі могили, шум трави й колосся жита, спів жайворонків, дзюрчання струмків, які збігали до Сули, що брали свій початок біля Верхосулля, - все це, за зізнанням самого поети, було для нього «суцільною казкою», одним золотим днем, і звуки «тієї дивної весни» звучали в душі впродовж усього життя. Вони й зародили в хлопчині поетичне чуття і натхнення, вимережилися весною дев’ятилітнім Сашком рядками першого вірша російською мовою. Жар-туючи, він порівнював себе з “жовтодзьобим горобцем”, який тільки-но починає цвірінькати. Отак і йому хотілось виспіватись з «приводу того, що діється, бачиться й чується на білому світі». І коли сестри запитували, чию пісню він так виводить у саду, відповідав, що її «ще ніхто не чув», бо то власна. Сестри згадують і про подарований Олександрові зошит з гарною обкладинкою, куди він занотовував свої перші вірші. На жаль, його не вдалося розшукати, і дитячі спроби пера лишилися невідомими.
Саме десь у цей період читаємо у вірші «В дитинстві ще... давно, давно колись» з ним сталось те, що буває з жайворонком весною серед степу:
Весь Божий світ сміявсь, радів...
Раділо сонце, ниви, луки...
І я не виніс щастя-муки,
І задзвеніли в серці звуки,
І розітнувсь мій перший спів...
Як людина і художник слова Олександр Олесь зростав і виховувався на вольовому прикладі матері, природній мудрості дідуся Василя, народній пісні і моралі, художній філософії «Кобзаря» Т. Шевченка. З таким багажем п'ятнадцятилітній юнак і вирушив з дому, вступивши до хліборобської школи містечка Дергачі, що неподалік від Харкова. Звичайно, мріялось і про гімназію, та в матері не вистачало на навчання в ній кош-тів. Аби протриматись у цій безкоштовній сільськогосподарській школі, учень Кандиба мусив займатися репетиторством, даючи селянському хлопцеві уроки з арифметики. Бувало, що, замість математичного розв'я-зання,