У стінах Дергачівської хліборобської школи сімнадцятирічний Олек-сандр починає друкувати свої вірші, писані російською та українською мовами, в рукописному журналі «Комета», який він випускав з відомим у майбутньому російським письменником Костянтином Треньовим. Сам Олесь навіть не сподівався, що у вирі життєвих і воєнних завірюх могли зберегтися ці його літературні твори, які він дарував вузькому колу своїх ровесників. На щастя, більшість із них дійшла до нас, і читач зможе впер-ше познайомитися з ними у нашому виданні. В архіві поета зберігся товстий зошит, озаглавлений «Первые опыты». У ньому міститься 50 вір-шів, по-юнацьки багатослівних, за формою не вповні досконалих, але щирих і безпосередніх.

Молодий автор осмислює і декларує «чесний шлях» у житті й літе-ратурі. Але як, якими способами? Саме про це йдеться в коротенькому вірші «Моє благання» (1897):

О Боже мій милий! Пошли мені розум!

Пошли мені серце, пошли мені душу,

Щоб добре любила і коїть не вміла

Ніякого зла!..

Стилізовані під думу й баладу, з очевидним прагненням наслідувати шевченківську тематику й ритмічні інтонації, його ранні поезії цікаві насамперед своєю соціальною заангажованістю. Вже назви творів гово-рять самі за себе: «Дівоча доля», «Сирітка», «На чужині», «Пташка», «Дума», «Песня бедняка», «Мужицкая доля», «На каторге». Автор проймається щемким співчуттям і до бездомної пташини, і до нещасної дівчини-жебрачки, розповідає про гірку долю селянина-бідняка, в якого взимку нетоплена хата і на босих ногах «кров червона». Вболівання за долю «зруйнованого краю» прочитується в рядках вірша «О край незабутній...»:

Я згадую часом кургани-могили,

Де славне козацтво за волю спочило...

Така вже в нас доля,

Гнучка, як тополя.

О край незабутній, зруйнований краю!

Заплачу я гірко, як часом згадаю

Останні руїни

І долю Вкраїни!

Одночасно з «Піснею про Сокола» М. Горького, сповненою запальних поривів, створює Олесь і свою «пісню свободи» — вірш «До сокола», де висловлює прагнення людини до волі, світла, щастя:

Полинеш за хмари, полинеш ще вище,

Де воля, де щастя не сплять.

Де, сизий, захочеш, то там і буваєш,

Одчинений скрізь тобі путь...

Завидную долю ти, соколе, маєш...

Хотів би тобою я буть!

Звичайно, молодий митець потребував поглибленої філологічної освіти, та, на жаль, вступати до університету після закінчення хлібо-робської школи з другим розрядом не мав права. Віддаючись літератур-ним заняттям, хапаючись за вивчення в стінах цієї школи слов'янських мов — болгарської, польської, сербської, молодий митець мало уваги приділяв фаховим дисциплінам. На досить короткий час Олесь стане вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, який довелося залишити через матеріальну скруту. Дорога долі приведе Олександра практикантом у маєток Харитоненка, що на Херсонщині.

Вирішальним у творчій біографії Олександра Олеся був 1903 рік, коли йому пощастило стати студентом Харківського ветеринарного інституту і побувати на відкритті пам'ятника І. П. Котляревському. Глибоке переосмислення долі української мови і літератури, усвідомлення свого громадянського покликання відбулося саме в Полтаві під час урочистостей. Про свої враження від зустрічей там з Б. Грінченком, В. Самійленком, М.Коцюбинським, Лесею Українкою писав він у листі до майбутньої дружини: «Що я пережив — важко сказати! Знаю лиш одне: сидів я, говорив, слухав, сміявся з тими, творчість яких так само дорога і рідна мені, як колискова пісня матері» (XV, № 1102). Сама атмосфера сприяла творчому окриленню: «...відчув в собі піднесення духу — працювати, вчитись, творити» (XV, № 1102). Прочитані ним на прохання учасників свята вірші були тепло прийняті. Йому говорили, що закопувати в землю такий талант — просто великий гріх, і радили переси-лати рукописи до якогось видавництва. Олесь передав свої вірші до збірника «Багаття», що виходив в Одесі. Його літературний дебют — диптих «З пісень молодості», що був написаний раніше, а тепер до-працьований для цього видання. Поезії несли в собі романсову зажуру і світлу радість ліричного героя, повнилися прагненням краси, звучали викликом не лише життю, а й літературі:

Парубоцькі літа — то бурхливий поток,

Не страшні їм ні кручі, ні гори:

Для них, повних замірів, мрій і думок,

По коліна глибокеє море!

Олесь глибше вдивляється в життя, душею відчуває наближення весняних громів. Як земельний статистик, із всіх верств населення він найкраще знав становище й психологію хлібороба і на селянство покла-дав свої надії. Напередодні першої російської революції Олесь бере певну участь у соціал-демократичному русі, веде пропаганду серед жите-лів Слобожанщини і Полтавщини. Це допомагає його літературній пра-ці. Захоплюючись визвольними гаслами селянських заворушень, він для практичних потреб створює й свої бойові, закличного звучання пісні. У прозові прокламації вилітає поет метафоричні рядки про «дрібний дзвін», «сонце, що несподівано сховалось», прагнучи запалити людські серця вогнем ненависті й любові:

Рубіни іскр, вогонь крові

Потиху киньмо в люде!

Ці слова із вірша «Коли нас сніг не зміг убить», написаного 1904 року, відбивали загальний настрій автора і його художні можливості. Поетич-ні заклики, сповнені риторики й патетики, звернені до співвітчизників «бути сонячним промінням», «в политі кров'ю ниви з плугом сіяти зерно», «ударити в дзвони», схвилювати «глухий північний час».

Олександр Олесь свідомо і послідовно, так би мовити, політизує українське поетичне слово, сповідуючи ідейну наснагу «Досвітніх огнів» Лесі Українки, окрилює інтелігенцію на розбудову української культури. Згодом академік О. Білецький назве його «романтиком-революціонером»,