Високу оцінку творчості українського поета дала і спілка студентів з Праги, громадян УРСР, через газету «Більшовик» (1924). Олесь названий ними «співцем-революціонером колишніх рабів-робітників і селян», який свої натхненні пісні з прометеївського вогню «відкував в блискучі мечі кошенного сломи». Поет і сам радіє з того, що його «революційні вірші кілька разів» видавалися у 20-х роках на Радянсь-кій Україні. 3 епістолярію дізнаємося про намір надіслати Комісаріату народної освіти спою нову книгу. Можливо, йдеться про збірку віршів для дітей, яка дійсно вийшла у Державному видавництві України 1925 року.

А звістки, що приходили з рідної України, все більше гнітили вразливу душу Олеся. Він боляче реагував на різного роду порушення прав люди-ни, ототожнення українськості з петлюрівщиною, прояви терору та й взагалі на будь-яке пролиття крові. Знав про ущемлений політичних свобод і переслідування представників української інтелігенції. Ймовірно, що був обізнаний з листуванням В. Короленка та А. Луначарського, публікація якого вперше з'явилася в Парижі 1922 року. Конкретні факти і висновки В.Короленка, як відомо, базувались на матеріалі спостережень за розгортанням подій на Україні, зокрема на Полтавщині. Тривожним було повідомлення про розстріл поета Г. Чупринки. Сумні розповіді почув Олесь і під дружини, яка весною 1923 року переїхала до нього за кордон. Факти нанизувались один на один: голод, розправи над партійними і державними діячами, самогубства, репресії, вчинені над тими українськими письменниками, хто повернувся з еміграції на батьківщину... Все це стримувало, змушувало Олеся залишитися на чужині й чекати інших часів для зустрічі з рідною землею.

У 30-х роках ще дві страшні звістки ранили серце Олеся. Спочатку _ про вбивство Сергія Кірова, а потім — про арешт синів його товариша Антона Крушельницького, Івана й Тараса, ніби за підготовку на тери-торії УРСР терористичних актів. Трагедія сім'ї Крушельницьких глибоко потрясла Олександра Івановича, і він протягом п'яти січневих днів 1935 року пише в Празі драму «Земля обітована». Олесь не міг повірити, як і не вірив ніхто на батьківщині, то члени родини Антона Крушель-ницького, яка недавно перебралась з Галичини на Радянську Україну, були «терористами-білогвардійцями». Вражає те, що Олександр Олесь чи не один з перших в українській літературі драмою «Земля обітована» заговорив про сваволю, репресії і порушення законності з боку насиль-ницького сталінського режиму.

На чужині Олександр Олесь жив Україною, марив рідною землею, до останніх днів вважав себе її сином, сподівався на повернення. Та звучать рядки і цього «безнадійно-надійного» вірша:

Швидко, швидко ми побачимось,

Рідна матінко моя...

Наговоримось, наплачемось..,

. . . . . . . . . . . . . . .

І зберіг я тільки, ненечко,

Скарб один, що ти дала,—

Золоте, як зірка, сердечко...

Свої переживання поет часто передавав за допомогою художніх контрастів і паралелізмів, що й далі становили домінанту його творчо-сті. Інколи щирість і ліризм автора підіймаються до рівня мистецьких здобутків його ранньої поезії. В рецензії на десяту збірку Петро Коструба писав, що серед поширеної тепер «псевдолітературної тарабарщини збірка Олеся репрезентує справжню поезію». Хіба не хвилює нас. чита-чів, і сьогодні поетове зізнання: «Коли б я знав, що розлучусь з тобою, о краю мій, о земленько свята...», «Іду дорогою вигнання, і на сліду моему кров», «Чужина – могила, чужина – труна», «Думки в вигнанні сплять, як мертві»... Зрідка Олесь вдавався і до ліричної медитації:

Як жити хочеться! Несказанно, безмірно...

Не надивився я ні на зелену землю,

Ні на далекі сині небеса...

. . . . . . . . . . . . .

Я все життя збирався тільки жити...

а) «Розбіглись ми по всіх світах усюди...»

Так починається один з віршів Олександра Олеся, на-писаних у вигнанні. Біль від розлуки з рідним краєм, розуміння неминучості похмурого майбутнього, що чекає на політемігрантів,— такі настрої домінують у поезіях збірки «Чужиною» (Відень, 1919).

Нас слухали, кривились і зітхали,

І в відповідь нічого не сказали...

І бігли ми на гори з голосінням,

І падали в сльозах перед камінням,—

так передає поет гнітючі настрої вигнанців, приречених на важкі, нестерпні десятиріччя фізичних і моральних страждань у чужому національному середовищі.

В іншому вірші «Слухайте, слухайте! Сурма гримить...»(1919) — ліричний герой душевно караєть-ся тим, що не розбудив рідну землю від летаргічного сну, не зумів повести людей до свідомого національного життя. Навіть «мертві встають із могили», почувши звук сурми, а України продовжує спати, її й громи не розбу-дили. Звідси болісне узагальнення, що стосується долі мільйонів:

Хто в час відродження каменем спить,

Прав на життя вже не має.

Лірику 1919 року, коли Олександр Олесь опинився на чужині, проймає насамперед болісна туга за Батьківщиною. У вигнанні «дні течуть, як сльози», думки «сплять, як мерт-ві», душа ридає, «як дитина». У вірші «Як жити хо-четься! Несказанно, безмірно...» герой виливає біль душі, бо не надивився «ні на зелену землю, ні на далекі сині небеса», не наслухався гомону української природи, «шуму рік широких», шелесту лісів, «голосу пташок, що вихваляють світ». Йому гірко, бо все попереднє життя «зби-рався тільки жити», бо зараз доводиться горіти «на огнищі людському».