Символіка революції із властивим їй арсеналом алегоричних образів владно входить у поезію Олександра Олеся, й найважливіші гасла, що були написані на її прапорах, - земля, воля, рівність, звучать в його «Пісні селян»:

Биймо у дзвони, кличмо до зброї,

Скиньмо з народу гнітюче ярмо!

Хай ми поляжем в кривавому бої –

Смертю своєю життя ми дамо:

Щастя і долю,

Землю і волю,

Волю рабам,

Рівність братам!

В одному з віршів він зізнавався, що хотів би бути «співцем селянства», а в надрукованій публіцистичній статті писав: «Селяни мусять скувати своє щастя своїми руками... Це селяни давно зрозуміли і дав-но вже піднімались поодиноко боротись за своє щастя, за землю і во-лю. Здається, всі знають, що селянам треба землю, а всім — волю» (XV, № 930).

Коли революція пішла на спад, втомлена «кривавими ріками» душа поета, що перегоріла болями й надіями бажаного визволення народу, зажадала спокою й перепочинку. Свій стан автор передав гіркими ряд-ками вірша:

Мій дух – труна зотлілого мерця.

Вона і мрій моїх руїна.

3. Творчість

а) Перша збірка

Влітку 1906 року Олександр разом із студенткою Бестужівських курсів Петербурга, майбутньою дружиною Вірою Антонівною Свадковською та її сестрою Ольгою здійснили подорож у Крим. Ця приємна мандрівка сприяла фізичному й моральному оздоровленню, відродженню творчого натхнення й літературної праці. Саме тут Олесь укладав свою першу книгу з поетичною назвою «З журбою радість обнялась», відби-раючи з давно написаних поезій і постійно творячи нове. Саме тут Віра Свадковська почала називати Олександра ніжно й ласкаво — Олесь, давши життя його літературному псевдоніму. Тоді ж з'явилися рядки вірша:

То ім'я, що мені дала Ти

У дні, осяяні Тобою,

У сні і вільне, і крилате

Літа і в'ється наді мною.

Його прийму я в свою душу,

Зіллю з своєю кров'ю...

На початку 1907 року, вже після виходу збірки, в одному з листів він звертався до дружини: «Чи ти думала, що наша книжка буде мати такий успіх, а ім'я, дане Тобою, зробиться символом кохання?» (XV, № 1248).

Мабуть, тільки юному Павлові Тичині судилося таке велике визнання після появи його «Сонячних кларнетів», якого удостоївся Олександр Олесь за свою першу збірку. Вона привернула увагу літературної крити-ки, викликала захоплення в читачів різного віку, особливо в молодих; її автор вислухав чимало доброзичливих слів похвали і вдячності. “Олесю не довелося завойовувати своєї поетичної слави,— відзначав Микола Зеров.— Вона сама прийшла до нього на другий день після виходу з друку першої книжки його поезій. Свіжість поетичних образів, плавність І легкість вірша, сміливість деяких прийомів... заінтересували і зачарували українське громадянство». Відомий український історик О. Єфименко назвала його «справжнім ліричним поетом», що знайшов розмаїті відтінки для природного висловлення своїх думок, а письменни-ця X. Алчевська — «українським Гейне». Дійсно, поезії О. Олеся властиві тонке художнє сприйняття світу, загострена чутливість, всепоглинаюче поривання до краси і гранично щирий ліризм:

Затремтіли струни у душі моїй...

Ніжна, ніжна пісня задзвеніла в ній...

Що ж до їх торкнулось? Чи проміння дня,

Чи журба, і радість, і любов моя?!

Щоправда, одностайності в оцінці видрукуваних віршів не було, симпатії й висновки навіть тих, хто високо підносив талант Олеся, розділилися. Одні бачили в ньому перш за все чистого лірика, інші — насамперед поета громадянського звучання. Нам видається, що обидві струни його мистецької ліри звучали однаково сильно й неповторно.

Чулися й окремі голоси про несприйняття і нерозуміння поетових новаторських намірів, модерністських пошуків. Досить потужний стру-мінь громадянських мотивів, які в збірці перепліталися з інтимною, пейзажною лірикою, невідомо чому не помітив найбільший літературний авторитет того часу І. Я. Франко. Віддаючи належне оригінальності форми й музикальності Олесевої поезії, він назвав її «забавою» без думок, «соловейковим цвіріньканням», і не більше. Вірші збірки не давали підстав для такого присуду, тому рецензія Франка боляче вразила молодого автора. Думаємо, Каменяр застерігав швидше від того, щоб такий талант не пішов манівцями, - не зайняв позиції представників течії «мистецтво для мистецтва». Тим більше, І. Франку був відомий розвиток європейської модерни й маніфести його земляків з угрупо-вання «Молода муза», що теоретично протиставляли свою творчість тогочасному літературному оточенню. Знаємо й ми, що молодомузівці, як і модерністськи спрямований журнал «Українська хата», переманю-вали Олеся до свого табору. Треба сказати, що ні до одних, ні до других він не прилучився, не став ні їхнім проводирем, ні підспівувачем. На дорікання окремих критиків (Д. Дорошенка, наприклад) за те, що в його доробку нема нічого національного, поет відповідав: «О вузьколобі патріоти! Вища любов до народу їм не зрозуміла, вище розуміння мистецтва для них не доступне!» (XV, № 1294).

У листі до дружини читаємо таке зізнання: «Не було в мене Шлегеля (вчит. Гейне) і не треба. Якщо є в мене дух Божий, він сам мені вкаже дорогу» (XV, № 1234).

Леся Українка одна з перших помітила і визнала природжений талант художника слова, наділеного «Божою іскрою». Як згадує чоловік письменниці К. Квітка, вона «...по виході І тому віршів Олеся сказала, що він ви-передив її яко ліричний поет, і при тім не зажурилася і сказала тільки, що їй вже писати ліричних віршів не варто». Може, надто категорично висловлювалась ця мужня й геніальна жінка, але, справді,