Справді, О. Олесь, складаючи свої вірші-пісні, прагнув вигравати їх на музичних інструментах — арфі, лірі, кобзі, які були у великій злагоді з його музою. Саме музика, вважав він, може найтонше передати стан душі, боротьбу й суперечку людських почуттів. Такими думками митець ділиться зі своєю дружиною: «Не знаю... щось подібне і зараз твориться в моїй душі. Щось хотілось би заграти, повне краси і жалю. Не знаю – може – про те, що минуло і не вернеться; може, про першу любов, про весну серця, квіти, які вдруге не розцвітають. О Віро! Як я можу вловити слова в тій музиці, що шумить річками в моїй душі? Коли б я був компози-тором, я легко відбивав би сей шум, моя душа могла б безпосередньо говорити з душами людськими... На жаль, навіть грамоти музичної не знаю. Але — годі» (XV, № 1372).

Через те й поезія Олександра Олеся, сповнена загадкових ритмів, мелодій, тонів і справді моцартівської легкості, стала невичерпним джере-лом для композиторів. Сьогодні ми можемо назвати понад 80 відомих композиторів, а серед них — і російські, і білоруські, і французькі, і чесь-кі, які клали Олесеві рядки на музику, створивши більше двох сотень музичних творів різних жанрів. Це солоспіви, хори, мелодекламації, опери, музика до вистав, пісні для дітей. Талановиті українські компо-зитори М. Лисенко, К.Стеценко, С.Людкевич, А.Кос-Анатольський щедро прилучалися до музичної інтерпретації чистої, дзвінкової криниці його слова. «Весною дише від сих віршів,— писав І. Франко.— Виступає молода сила, в якій уже тепер можна повітати майстра віршованої форми і легких, граціозних пісень. Майже кожний віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію». Справді загаль-нонародне визнання приніс автору вірш «Чари ночі», що нині співається як народна пісня. Вслухаємося в щемку, задушевну її мелодію, філо-софськи виважені, з епікурейським акцентом думки про бенкет весни і молодості — і радісно-тривожно стає на душі:

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її,—

Знов молодість не буде!»

Чарами слова й музики торкаються найпотаємніших людських струн популярні пісні на його слова: «Айстри», «Літньої ночі», «Ой чого ти, тополенько, не цвітеш...», «Любов».

Світ з незбагненними таємницями живої природи, симфонією лісу, степу, найбагатшою гамою кольорів владно входить у поезію Олександра Олеся:

Де взяти кольорів стобарвних і живих

Для трав і квітів весняних,

Де взять мелодій, слів і згуків

Для всіх пісень гаїв і луків,

І шуму хвиль річних?!

Найбільш щедра на живописні замальовки, звукові тони, пейзажні картини поема «Щороку», яка ввійшла до третьої книги. В ній різними ритмами і відтінками передано найважливіші явища природного річного циклу в їх розмаїтті та красі. «Сьогодні я творив одну свою фантазію «Весна»,— писав автор,— в якій я поставив собі ненормальну і немож-ливу для себе мету — створити гармонію думок і форми з невловимими переходами від однієї форми до іншої. Це вдалося мені лише до певної міри» (XV, № 1133).

Спорідненість живої природи й порухів людської душі характер-на для вірша «Косять коси...». Його образний лад підпорядкований єдиній меті — вловити й передати процес косовиці ритмомелодикою твору:

Косять коси,

Луг голосе,

Косять, косять косарі;

А в моїй душі співають,

Срібло струн перебирають,

Грають, грають кобзарі.

Олесь — співець бойової стихії, тому й косовиця в його уяві порів-нюється з боротьбою. Ліричний герой звертається до юрби «босих і голих» селян з питанням-настановою:

Ось ви в злиднях, босі й голі,

А чи прагнете ви волі,

Чи готові до борьби?!

Проте збайдужілі до своєї долі косарики з іронією відповідають:

Ми, паничу, луки косим —

І вже вас ласкаво просим:

«Потурбуйтеся за нас!»

Вражаюча емоційно-експресивна картина, яку подає поет у вірші «В степу». Чи не основний смисл цієї мініатюри криється в символічному образі польових квітів — дзвіночків, що є виразом неспокою і, переходячи в церковні дзвони, високої духовності. Через ліричний серпанок автор дає можливість відчути первозданну красу, неповторність природи в її злитті з душевним саморозкриттям, у зв'язках із цілим світом. Читач легко уявляє, як дзвіночки стають банями церков, а сам степ — «суціль-ним храмом». До людини, що потрапила в такий божественний храм, може прийти лише одне одкровення:

Я молюсь. Душа моя

Скрізь в повітрі розлилася...

Степом, небом пройнялася,

Світ в мені і в світі я.

Олександрові Олесеві властиве якесь шевченківське задивування «божим світом». Неважко в цьому пересвідчитися, читаючи його вірші про хмари й грозу, де «літає радість і тремтять сльози». Стихійні супе-речності у природі й людській душі перегукуються в них і з суспільними змінами. Вся природа, мінлива й неповторна, виграє в поетичних рядках мінорно-мажорними акордами симфонії, що звучить вічно.

Досить часто настроєво-елегійний тон в Олеся передається через пейзажі осені, яка «вишиває на канві зеленій золоті квітки». Та все ж найулюбленіша його пора — весна, а вірші-веснянки, що ввібрали в себе фольклорні традиції, містяться чи не в кожній збірці. Вони символізують оновлення природи й життя, високе піднесення й розквіт людсько-го духу. Разом з поетом і природою сміються і плачуть, радіють і сумують солов'ї, жайворонки, лебеді. А його троянди, айстри, проліски, 1 нарциси, маки ніби справляють «весільне свято квітів». Він розуміє мову вітру, трав і дерев, проймається глибиною блакиті неба й бездонного моря. З їхньою