Неповторний Олесь у морських пейзажах. Взагалі, після Лесі Україн-ки він є одним з найкращих поетів-мариністів. До опису чарівного і мо-гутнього, грізного і водночас привабливого моря поет звертався не раз, висловлюючи волелюбні устремління:

Море і море! Блакить і блакить...

Крил мені, крил! щоб туди полетіть!

Чайкою в небі над морем спинитись,

Дихать і в далеч за обрій дивитись.

Принадність природи Карпатського краю колоритно виписана в поемі «На зелених горах». Олесь творить свою легенду про казковий куточок землі, «де вітром дух наш вільний віє, на гори загнаний, як звір», а самі гори, як велети, встають «на варті волі і краси».

Музикальна й живописна гами збагачували асоціативні ряди поетово-го слова. Його образна система, побудована на контрастах і порівнян-нях, має виразні ознаки символізації, щирої асоціативної суті, алего-ричного підтексту.

Олесь часто звертався до одних і тих же тем, образів. Але навіть такі повтори не дають підстав, поза окремим винятком, назвати його поезію одноманітною чи монотонною. Він дбав про багатство художньо-виражальних засобів для підсилення виразності образу, розкриття авторсь-ких задумів, про нові відтінки, нюанси у музиці вірша і його кольорових тонах. Мабуть, це дало підстави М. Грушевському назвати Олеся «пое-том напівтонів» і «найсильнішим представником українського симво-лізму».

Прагнучи йти новими шляхами, поет намагався оволодіти мистецьким надбанням своїх попередників і, звичайно ж, не відстати від найсучасні-ших стильових шкіл, знайти універсальні ключі до різноманітних літера-турних течій та їхніх програм. Чи не тому в одному з листів до дружини він пише: «Аж ніяково робиться. Протилежні по напрямках і літератур-них тенденціях про мене пишуть так прихильно, і кожний вважає за свого» (XV, № 1372).

г) Спадкоємець Кобзаря

Після виходу першої збірки Олеся окремі критики відразу зарахували його до спадкоємців Кобзаря. Знайомлячи російського читача з кращими зразками української поезії, відома українська культурно-освітня діячка С.Русова називає твори Павла Грабовського, Лесі Українки і стверджує, що «прямим спадкоємцем Шевченка із всім його полум'яним натхненням і пристрасною любов'ю до батьківщини є моло-дий поет Олесь... Його пісня звучить могутнім закликом до свободи. І цей заклик е прямим відгуком на голос Шевченка».

Вільнолюбний патріотизм Олеся справді сягав шевченківських вершин у його любові й ненависті:

Для всіх ти мертва і смішна,

Для всіх ти бідна і нещасна,

Моя Україно прекрасна,

Пісень і волі сторона.

Олесь не був запаморочений, як дехто вважав, надмірною любов'ю до свого народу. В діалозі з земляками він говорить про щастя у відрод-женому краї, докоряє їм за рабську покору, короткозорість, міщанські звички. Він уміє вести розмову і з конкретною людиною, і з цілою нацією у хвилини народних страждань та радощів. Часто вживає своє улюблене порівняння народу з лицарем прекрасним, гордим орлом, але й висловлює обурення його інертністю, пасивністю, пише про «підтяті крила». З поето-вих уст звучать гіркі слова правди, які проголошували найгеніальніші: Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка:

О, правда! Мій народ смішний безкрає...

Сліпий, горбатий і чудний,

Він старцем з лірою блукає

І навіть — хто він? — він не знає,

Такий... безпам'ятний такий...

Але я всім вселюдно признаюся:

Я - син його, я старців син...

За руку, гляньте, з ним беруся

І завжди з ним іти клянуся

Кудись на гори із долин.

Олесь, як і його великий попередник Т. Шевченко, ставить своє слово на сторожі рабів німих, бере на себе обов'язок будити сплячих, вести «на гори» духовно сліпих і темних, підтримувати слабодухих, без честі осміяних з каліцтва. У вірші «Не слів мені, а стріл крилатих, вогняних» поет висловлює прагнення бачити своє слово «стрілою, що влуча в серце катів і зрадників», «іскрою», що розпалює дух волелюбності й непокори, «ніжною хвилею», яка заспокоює душу, тамує біль після великих випро-бувань. Висока відповідальність за художнє слово, віра в його силу і безсмертя ріднить Олександра Олеся з Лесею Українкою, вслід за якою він заявляє: «Дайте, борці, мені кращую зброю!»

Хай поетичне слово стане мечем і сонцем! — таке контрастне поєднан-ня образів-символів зустрічаємо у вірші «О слово рідне! Орле скутий»; воно засноване на життєвому й художньому ідеалі — дорога до краси лежить через боротьбу. Революційна пісня, що лине «громом і блискав-ками», має скликати під прапори на «свято волі». Головне, що пісня ця повинна оздоровити національний організм, зробити найширші маси свідомими своєї високої мети — вільного розвитку.

У творчості О. Олеся постійно присутні не лише образи вільного народу і рідного краю, а й вільної пісні.

Українське слово, що віками зазнавало утисків і глумления, лише після революційних бур 1905 року відчуло незначне вивільнення з-під тиску царських заборонних циркулярів. Контраст пануючої неволі і вільного розпитку рідної мови становить серцевину досі не публіко-ваного вірша «Як довго ждали ми своєї волі слова» (1911). Автор складає шану рідному народові, що зберіг рідну мову в «таку страшну годину, коли він сам стоять не міг».

Проте уникнути геноциду духовності і зберегти генетичний код народу в майбутньому можна, як стверджує поет у вірші «Рідна мова в рідній школі», лише при умові вільного, неупослідженого розвитку його мови:

Ні! В кім думка прагне слова,

Хто в майбутнім хоче жить,

Той всім серцем закричить:

«В рідній школі рідна мова!»

Нові перспективи вільного розвитку відкривались перед українською мовою після повалення царського самодержавства. О. Олесь тому й відстоює думку, що владне, повноцінне функціонування мови можливе лише при умові її державного захисту й узаконення:

В землі віки лежала мова

І врешті вибилась на світ.

. . . .