Навік пройшла пора безславна...

Цвіти і сяй, моя державна!

А поки що воля витає лиш у мріях-снах, а злі вампіри продовжують «пити кров народну». Серед хрестів, могил і трупів поетова кобза не може радісно вигравати, його пісні такі ж сумні, як «сумно на Вкраїні». Навіть ворог, «чорний демон», «сміється над рабом». Хто ж його може розбур-хати? Хіба що сам бог помсти «в раба запалить гнів»?!

Через те ліричний герой О. Олеся знає не лише піднесення боротьби, але й терпить страждання зраненого серця. Душа і пісня поета готові спалахнути відразу після обнадійливого знаку про можливість скинути духовне невільництво:

І ледве ти орлом в блакитне небо глянеш,—

В моїх піснях заграє дзвін мечів...

І ледве ти ім'я своє згадаєш,—

В побідний гімн обернеться мій спів...

Докір за хвилини сум'яття кидає автор і собі. Характерним у цьому плані е вірш «Я знаю – тяжко вам...». Його написання дослідники без-підставно пов'язують із виїздом за кордон, проте він увійшов до п'ятої збірки і був створений задовго до 1917 року. Поезія вражає насамперед інтимною сповіддю, що йде із найпотаємніших закутків душі митця. Він ніби хоче виправдатися перед рідними місцями — степом, лугом, які ки-нув, «наче зрадник», у «страшний, проклятий час». Проте цей локальний біль саме й сприймається як страждання за Україну, котрій він, як лицар, мав би засвітити промінь нового життя. Ліричний герой, вважаючи, що мало зміг допомогти рідному народові й краю, готовий прийняти смерть навіть від «рідної руки»:

Схиляю голову, становлюсь па коліна...

Простіть мене, брати мої...

Нехай простить мене і мати Україна,

О, не забув, не зрадив я її.

. . . . . . . . . . . . . . . .

Я марив лицарем з'явитись перед вами,

Гінцем і вісником життя!

І ось стою з порожніми руками

В сльозах ганьби і каяття.

Хай громом присуд ваш мене ударе,

Хай серце проймуть блискавки...

О рідний громе, рідні хмари,

О смерть від рідної руки!..

Олександр Олесь і далі нещадно таврує доморощених ренегатів, перевертнів. Він осуджує українську дівчину в «міщанській одежі і рідно-му вінку», яка, забуваючи національні традиції, захоплюється модним танком «кек-вок»; «ганебного сина», що соромиться народу, з якого вийшов. У віршах «Степи-брати і мати Січ», «Я знаю вас, нащадки запо-рожців» поет торкається проблеми безпам'ятства роду і народу: нащадки; «славних прадідів великих» забули могили, героїзм і мову давніх лицарів-запорожців, а навчились лише догоджать:

Ще й шапку скинемо низенько

І свій покажем переляк...

Я знаю вас, нащадки запорожців,

І вірю, вірю, Боже, як!

У зітканій з фольклорних ритмів пісні-думі «Ой була на світі та уді-вонька...» в алегоричних образах України і її трьох синів показав автор відступництво різних верств населення. Один із синів — Івашко — до «панів найнявся»; другий — Василечко — матір рідну обікрав, «скарби всі забрав»; а Незнаїчко залишився при матері, вирісши духовним стар-цем. Прообразами таких відступників, напевно, були для поета конкретні історичні постаті. Через таких синів Україна — «раба-страдниця», «невільна сторона», «цвинтарний край».

Олесь виступав за гармонійний духовний розвиток кожної особисто-сті, всього людства і суспільного організму. Ідеалом його стає світ, віль-ний від тиранії, з духовно розкутими людьми. Своєю поезією він закликає до очищення людської душі від того, що шкодить «святу вічної весни», бо, лише очистившись, людина здатна пізнати піднесення, злитись воєди-но з природою:

«Демократизм», що з хамством нашим зрісся,

Не виведе нас з нетрів на узлісся:

Йому болота і ліси

Миліш простору і краси.

Міщанство наше, що врослося в душі,

Останні людські пориви в нас глуше,

І кожна квітка молода

Стоїть самотня і бліда.

д) Драматургія

Творчість О. Олеся-драматурга припадає на час популярності символічної драми. Можна навіть сказати, що рано драматургія Олеся стала яскравим зразком художнього втілення засад символізму в українській літературі, його і позитивних, і негативних сторін.

Автор «Чарів ночі» і в драматургії лишався ліриком; психологічний аспект у нього брав верх над соціальним; відбувалося новоромантичне протиставлення дійсного життя і світлих мрій та сподівань. «Драматичні етюди», що вийшли 1914 року, були явищем новаторським — хоча б уже самим прагненням протиставитись побутовій драмі. У них знайшли відбиття неоромантичні віяння початку XX століття. Серед задушливого мороку Олесь плекав мрію про світлу дорогу у весняну казку для рідного краю. Саме в час розгулу чорносотенної реакції він написав свій перший драматичний етюд «По дорозі в Казку». Як і символісти, письменник не подає місця і часу дії, «убрання не має ознак нації і часу». В основу покладена легенда про Данко, сюжет побудовано на. протиставленні високої мрії та жорстокої дійсності. Натовп, що блукає в темній гущавині, до «світлої казки» і «сонячної брами» береться вивести юнак. Він стає володарем дум, але скоро починає вагатися в можливості досягнути мети. Тоді й люди, відчувши це, відступають од нього. Натовп і герой однаково неспроможні на активну дію — в цьому виражалась безнадія, властива добі реакції.

Як зізнавався О. Олесь, у казці він прагнув відбити дійсність, а то-му твори свої насичував переносним змістом. Та неважко розгледіти в алегоричних, а то й символічних образах драми, в її сюжеті роздум і про те, як змінити долю рідного народу і країни. Для автора Україна, як «прекрасна царівна у казці старій», буде колись визволена молодим лицарем:

Але явиться