Вирве з рук тебе в мачухи злої,

І тебе поведе він у день золотий,

Як царівну, для долі ясної.

Доба реакції не сприяла вірі, що оживе в народі орлиний дух, знай-деться проводир, здатний повести за собою маси. Л Олесь витворив свою легенду про зачарованого молодого лицаря, що, прокинувшись від сну, визволить рідний край. В одному з віршів він прямо заявляв: «Глянь: вже лицарі летять народ з неволі визволять».

Проблема взаємин вождя і натовпу ставиться в драмі «По дорозі в Казку», але не тільки в ній. Є чимало віршів, що передували її появі, а значить — і ставили, а якоюсь мірою і розв'язували її. Ось строфа одного з них:

«Самотній він,— юрба казала,—

Як жаль його...» — і далі йшла,

І в повній щирості бажала

Зробить посмітюху з орла.

Взірцем проводиря мас до драми О. Олеся міг бути «Бранд» Г. Ібсена (в Росії йшов на сцені з 1906 року). Герой цього твору — ідеальний, безкомпромісний — також не дійшов до своєї мети. Обидва автори стверджують, що лише сильна віра і стійкість проводиря народних мас є запорукою історичного прогресу. Герой О. Олеся таки довів до золотої брами Казки народ, але слів: «Ми швидко будемо в Казці» — брати вже не могли почути. Фінал п’єси не такий вже і песимістичний, як деякі критики намагалися це трактувати. Браму до вимріяної країни Казки все-таки відчинить хлопчик, що символізує юне покоління, якому творити майбутнє. Та й устами дівчини, яка пройнялась і захопилась ідеями проводиря, автор стверджує: вогонь, запалений лицарем, буде переданий прийдешнім поколінням братів і сестер: «Ти вів юрбу. Ти розривав пущі тернові. Ти зламував дуби столітні, ти з левами поводився, як з псами. Ти вів нас в ясну Казку. Ти нам пророкував, і ми в словах пророчих у той же впевнювались день. Ти був найдужчий з усіх. Ти не боявся ні громів, ні вітрів, і блискавки безсило падали, б'ючись об сталь грудей твоїх нелюдських... Я йду назустріч сестрам і братам. Вони вітають ранок! Ти засвітив його і сам безсило погасаєш!»

Мабуть., саме похід натовпу на чолі я юнаком в «світлу будучину» не до вподоби був чорним силам, і царська цензура заборонила поста-новку п’єси 1910 року в театрі М. Садовського. Щоправда, через 12 років, за порадою П. Тичини, режисер О. Смирнов у цьому ж театрі її поставив. Драма надзвичайно сподобалась М. Грушевському, С. Русовій, О. Лотоцькому, а от «хатянин» М. Шаповал назвав героя Олеся не борцем, а «звичайним політиком-імпресіоністом нашого часу».

Драматичний етюд «Хам» створений теж у 1910 році. В одному з листів до дружини О. Олесь писав, що він, «граючись, написав п'єсу «Хам» (за 3 вечори)», «з неї може вийти досить цікава річ». Як і в попередній драмі, буденщина і жорстока дійсність «низин» виступають контрастом до «вершин гір», на які має піднятися героїня драми — Сліпа, яка е сим-волом вітчизни, рідної України, і яку з долин на гори вивести хоче лицар.

У фіналі твору О. Олесь через образ лицаря славить безсмертя народу, спадкоємність його героїчних борців: «Я житиму, я буду вічно жити.

Долина — смерть моя. Я буду скрізь ходить із кропилом в руках. Спинюсь над кожним сплячим, до кожного промовлю слово і кожному вдихну свій дух. І тут, до ти стоїш, колись ітимуть тисячі, колись ітимуть мільйони». Проблема протиставлення життєвої буденщини і піднесеного люд-ського духу порушена драматургом у поемі «Над Дніпром». Це своєрідне високопоетичне лібретто до опери написане за три дні. У творі поєднані висока ліричність і музикальність вірша, реальність і фантастика, сувора дійсність і прекрасна мрія.

Романтичний сюжет драми тримається на історії русалки Оксани, яка колись любила козака Андрія і через нього втопилась. Невпізнаною русалкою наймається вона в його сім'ю; Андрій знову закохується в неї, стає холодним і байдужим до дружини Марини. Коли проганяють ру-салок з села, викурюючи їх вогнищами, тікає і Оксана. Андрій пізнає свою кохану, а потім, дізнашись, що її піймали односельці для розправи, кидається сам у Дніпро.

Драма насичена відступами з символічним змістом. Так, у сні Андрієві ввижаються русалки і розлючений Дніпро у вигляді старого козака, що веде водяних духів — козаків — «до бою за красну весну». Прозора символіка твору: прихід весни — пробудження народного руху, битва козаків з зимою, аби розірвать кайдани, і «зимовий сон», щоб «світ на-став». Поет устами Дніпра славить лицарські часи козацтва, покладає на нього великі надії:

Спасибі, козацтво,

Уклін до землі,

Ще доля не вмерла

На нашій землі.

Ще крила в нас мають,

Простори в думках,

І дух волелюбний

Живе ще в тілах.

Ще подихів наших

Бояться сніги,

Кайдани ржавіють,

Тремтять береги...

Розкриттю всіх феєричних моментів та й самого алеторичного змісту драми сприяє залучення актором мотивів і образів з народної творчості. Високопоетична романтична піднесеність твору передається живописними картинами повені на Дніпрі, через близькі до фольклору веснянки і ко-лискові пісні русалки Оксани, русалки-ворожки, матері, дівчат. Ніби ви-хоплена з язичеських часів народнопісенної творчості веснянка, яку співають в танку діпчата: «А вже красне сонечко припекло, припекло»:

Ой сонечку-батечку,

Догоди, догоди,

А ти, земле-матінко,

Уроди, уроди.

Характерно, що картини природи, з її фантастичними істотами в дра-мі, спонукають до активного діяння, до прийдешніх битв «з морозом, з зимою».

Романтично-феєричний сюжет про кохання русалки-дівчини до земного хлопця, безперечно, співзвучний з «Лісовою піснею» Лесі Українки, де йдеться теж про взаємини лісової дівчини Мавки