Згодом була написана й нова книжка, якій дано назву «Чужи-ною».

Заперечуючи деяким критикам, що поспішили оголосити про «повну моральну й художню смерть Олеся», Микола Зеров писав: «Ніхто не одкидає великої щирості його емігрантських поезій, його чутливості до нових вражень і обставин. На еміграції в поезії Олеся з'являється кав'ярня... і великоміський пейзаж, з такою непідробленою силою вибу-хають в його рядках настрої ностальгії... і так хвилюють його признан-ня».

Схильний до трагічного світовідчуття, Олесь посилює другу струну своєї ліри — тужливу журбу. Гірку правду і розпуку свого становища виливає на папері: «...як пес голодний, кинутий і гнаний, блукаю я по вулицях чужих», «іду кудись в сльозах, в ганьбі, в нарузі», «а сни вночі, як яструби прокляті, на частки душу рвуть...» Ностальгійні мотиви і справді домінують в його книзі. А громадянська війна на Україні, її криваві жертви гірким болем відгукнулись у рядках вірша:

Моя душа — моя країна —

В диму руїн, в кривавій млі,

Лежить вона з розбитим серцем,

З вінком терновим на чолі.

Поет стає ніби українським Овідієм, який оплакує свою долю й долю свого народу-страдника, думками лине до покинутого, але милого серцю рідного краю, над котрим, гадалось, вже ніколи не зійде сонце волі і де ніколи не забуяє радість життя. Рідко навіюються поету спогади «милі, кохані», рідко відчуває він емоційну наснагу, аби мовити: «Люблю... Як в перший раз, люблю». Натомість вірші пронизує болючий зойк про безвихідність становища, а скам'яніле від жалю слово поета, здається, може лише прошепотіти: «Яка глибока втома...» А скільки душевного болю в листі до дружини: «Та атмосфера... в якій я живу четвертий рік, така не здорова і так розпинає душу і тіло» (XV, № 1525).

Ситуація, що склалась на Україні, чимось нагадувала Олесеві часи роздробленості Київської Русі. Напевно, тому він і береться до поетичних переказів давньоруської історії і за досить-таки короткий період (15. X.— 18. XI. 1920 р.) створює добірку віршів «Минуле України в піснях. Княжі часи». Окремим виданням ці історико-пізнавального характеру твори вийшли лиш у 1930 році.

У складних умовах перебування в оточенні української націоналістичної еміграції Олесь укладає збірочку сатиричних поезій «Перезва», що з'явилась під псевдонімом В. Валентін (Відень, 1921). Через два роки вона була перевидана на Україні під назвою «Емігрантська перезва». Громадянська мужність, нетерпимість до тих, хто торгував долею бать-ківщини і людською совістю, спонукали письменника взятися за перо сатирика. «Відчуваю потребу,— писав він А. Крушельницькому,— десь душу відвести. Погляньте, скільки навкруги неправди, брехень, глуму, ошуканства, а ми сидимо і мовчимо, дивимось на злочин. Невже ж ми з громадян поробилися обивателями і замкнулися в клітці дрібних особис-тих інтересів?..»

Сатиричні вірші «Перезви», мабуть, не можуть трактуватися як авторська сповідь, однак один з них сприймається саме так:

Я ніколи не був шантажистом,

Паразитом, хвальком, брехуном.

Ні старим, ні малим журналістом,

Що роздовбує смітник пером.

Я з потворами тільки змагався

І лишався самотнім в борні,

І за плац, де я кров'ю вмивався,

Доведеться платити мені.

Справді, за гостру критику «патріотів-землячків», націоналістичних політичних партій довелось Олесеві розплачуватись суспільною ізоляцією, усамітненням, припиненням видань його журналів «Сміх» та «На пере-ломі». Зате «Перезва» свою функцію виконала вповні. Один із рецензен-тів книги С.Пилипенко у газеті «Вісті ВУЦВК» (28.01.1923) відзначив: вона могла «замінювати цілі агітаційні промови, цілі протипетлюрівські статті», її можна використовувати для інсценізацій «по робітничих та червоних клубах».

Із матеріалів дипломатичних і репатріаційних представництв УРСР в Німеччині дізнаємось: «На еміграцію тут зробило певне враження наближення до нас Олеся (правда, він з УНР ніколи не був у дуже близь-ких відносинах). Олесь переживає кризу в іншій формі: боїться, що як поет відстав від того, що вже є на Вкраїні. Хоче підготуватися до пе-реїзду туди. Зараз він у Берліні. Часто буває в нас. Дуже хворий, потребує лікування». Далі мова йшла про один з студентських вечорів у Берліні: «Коло нашого «більшовицького столика» скупчився цвіт інтелігенції, весь час з нами був поет Олесь... підходили ще деякі інтелігенти».

У тяжкі 1919—1922 роки Олександр Олесь разом з Антоном Крушельницьким та іншими земляками збирає кошти на допомогу голодуючим України. «Зараз я працюю,— писав він у листі до дружини,— над організацією допомоги голодуючим на Україні паралельно і в контак-ті з інтернаціональними організаціями. Вчора мене вибрали в комітет». Відомо, що засноване товариство, яке пізніше очолив М. С. Грушевський, на адресу Київської академії наук дійсно надіслало харчові продукти, ОДЄЖУ на суму 10 тис. доларів.

Жахливі картини голоду на Україні О. Олесь передав у циклі «Го-лод», що ввійшов до збірки «Кому повім печаль мою...». Ці вірші вра-жають силою почуттів скорботи і співчуття до загиблих, до тих, хто виявився безсилим перед грубою, жорстокою дійсністю. У рамки нор-мального людського сприйняття не вкладається описаний в одному з віршів материнський канібалізм...

В одному з листів 1922 року до Києва, адресованому шістнадцятирічному сину Олегу, Олександр Олесь писав: «Тов. Аусем сказав, що я так багато зробив для України, що Радянський уряд вважає обов'язком допомогти мені» (XV, № 1084). Йшлося про надання дозволу сину й дружині приїзду на канікули до Відня. Згодом при сприянні В. Затонського та Г. Раковського сім'я змогла все-таки зустрітись. Проте насамперед вражає та висока оцінка діяльності поета устами активного учасника боротьби за владу Рад на Україні, представника диплома-тичної місії Радянської України в Берліні В. X. Аусема. В умовах