Сам по собі світ не абсурдний, він просто безрозсудний, оскільки повністю є поза людською реальністю, що не має нічого спільного з нашими бажаннями і нашим розумом. Це не означає, що світ непізнаваний, ірраціональний, як «воля» у Шопенгауера або «життєвий порив» Бергсона. Для Камю такі уявлення є також антропоморфними, що дають нам ілюзорне уявлення про досягнення першооснови світу - нехай і за допомогою якоїсь ірраціональної інтуїції. Камю досить високо ставить емпіричне пізнання, методи науки. Світ цілком пізнаваний, від однієї наукової теорії ми переходимо до іншої, більш довершеної. У світі немає остаточного, останнього значення, світ не прозорий для нашого розуму, він не дає відповіді на постійні наші питання. Кількість вимірювань простору і часу, структури атома і галактики - ці питання при всій своїй значущості для науки не мають ніякого людського значення. Ми покинуті в цей космос, в цю історію, і на питання про мету існування, про значення всього сущого наука не дає ніякої відповіді. Не дала його і вся історія філософської думки - відповіді, що пропонуються нею є не раціональними доказами, але актами віри.

Камю досліджує в «Міфі про Сизіфа» два неправомірних висновки з констатації абсурду. Перший з них - самогубство, другий - «філософське самогубство». Якщо для абсурду необхідні людина і світ, то зникнення одного з цих полюсів означає і припинення абсурду. Абсурд є перша очевидність для ясно мислячого розуму. Самогубство являє собою затьмарення ясності, примирення з абсурдом, його ліквідацію. Така ж втеча від абсурду являє собою «філософське самогубство» - «стрибок» через «стіни абсурду». У першому випадку винищений той, хто запитує, у другому - на місце ясності приходять ілюзії, бажане приймається за дійсною, світу приписуються людські межі - розум, любов, милосердя і т.п. Очевидна нісенітниця трансформується в замасковану, людина примиряється зі своєю долею.

Релігійну віру Камю вважає затьмаренням ясності бачення і невиправданим «стрибком», що примиряє людину з абсурдом існування. Християнство примиряє зі стражданнями і смертю («смерть, де жало твоє»), але всі докази існування трансцендентного порядку сумнівні. Успадкувавши від картезіанства ідеал ясності і виразності мислення, Камю відкидає онтологічний аргумент - з наявності у нас ідеї Бога нам не вивести його існування. «У абсурді куди більше загального зі здоровим глуздом, - писав Камю в 1943 р. - абсурд пов'язаний з ностальгією, тугою по втраченому раю. Без неї немає і абсурду. з наявності цієї ностальгії нам не вивести самого втраченого раю». Вимоги ясності бачення означає чесність пред самим собою, відсутність всяких прийомів, відмова від примирення, вірність безпосередньому, досвіду, в який не можна нічого приносити зверх даного.

У цьому своєрідність позиції Камю: він проповідує ясність розумного рішення, що заповідалася всією європейською традицією «метафізики світла», починаючи з Паскаля і аж до Гуссерля, де розум уподібнюється баченню, істина - світлу, брехня - пітьмі, божество - джерелу світла або самому світлу. Ця метафізика набувала характеру то раціоналістичної системи, то містичної доктрини, але вона завжди визнавала зв'язок людського розуму і розумного (або зверх розумного) космічного світла. У Камю ясністю бачення наділена тільки кінцева істота, покинена в чужому йому світі. Вже тому, що ставив вище усього це світло розуму, пошук значення, а не темні сторони людської натури, він і в «Міфі про Сизіфа» далекий від крайніх форм європейського нігілізму.

Але з абсурду слідує і заперечення універсальних етичних норм. Без ніцшеанского ентузіазму Камю приймає висновок з абсурду - «все дозволено». Єдиною цінністю стає ясність бачення і повнота переживання. Абсурд не треба знищувати самогубством або «стрибком» віри, його треба максимально повно вживати. На людині немає гріха, становлення «невинне», і єдиною шкалою для оцінки існування є автентичність, аутентичність вибору.

«Бунтуюча людина» - це історія ідеї бунту - метафізичного і політичного - проти несправедливості людської долі. Якщо першим питанням «Міфу про Сизіфа» було питання про допустимість самогубства, то ця робота починається з питання справедливості вбивства. Люди у всі часи вбивали один одного, - це істина . Той хто вбиває в пориві пристрасті, з'являється перед судом, іноді відправляється на гільйотину. Але сьогодні справжню загрозу представляють не ці злочинні одинаки, а державні чиновники,які холоднокровно відправляють на смерть мільйони людей, реабілітуючі масові вбивства інтересам нації, державної безпеки, прогресу людства, логікою історії.

Людина 20-го століття постала перед обличчям тоталітарних ідеологій, що служать виправданням вбивства. Ще Паскаль в «Провінційних листах» обурювався казуїстикою єзуїтів, що дозволяли вбивство всупереч християнській заповіді. Безумовно, всі церкви благословляли війни, страчували єретиків, але кожний християнин все-таки знав - «не убий», вбивство - найтяжчий гріх. На скрижалях нашого віку написано: «Вбивай». Проблема полягає в тому, що самі ці ідеології народилися з ідеї бунта, що перетворилася в нігилістичне «все дозволене».

Камю вважав, що початковий пункт його філософії залишився колишнім - це абсурд, що ставить під сумнів всі цінності. Абсурд, на його думку, забороняє не тільки самогубство, але і вбивство, оскільки знищення собі подібного означає замах на унікальне джерело значення, яким є значення кожної людини. Однак з абсурдної установки «Міфа про Сизіфа»