Громадському діячеві, народному депутатові України Левку Лук'яненку виповнюється 75 років

Але його життєва дорога могла обірватися у тридцять чотири. Адже в 1961-у його було засуджено до страти - і він 72 доби просидів у камері смертників. Та смертний вирок було замінено на 15 років ув'язнення, яке він відбув без найменших знижок.
Після тюремних камер і таборів суворого режиму в Мордовії, Владимирі та Пермській області, здавалось би, мав чоловік принишкнути, загубитись, насолоджуватись хоч маленькою свободою. Та ні, не покаявся. Тож через неповних два роки знову був заарештований і згодом засуджений на 10 років таборів особливого режиму, які знову ж таки відбув "від дзвінка до дзвінка" в тій же Мордовії. А на додачу дали ще й п'ять років заслання - уже в Томській області, куди був негайно відправлений після звільнення з ув'язнення.
Тож коли на просторах СРСР розгойдувалася горбачовська "перестройка" і культивувалося вільнодумство, Левко Григорович здобув шанс переконатися з власного буття, що таки "за Сибіром сонце сходить".

Але Л. Лук'яненко, на відміну від Кармелюка, не чинив розправ над панством, не відбирав у них багатств і - цілком логічно - не перерозподіляв тих багатств серед бідаків. Бо й панства як такого тоді не було - були тільки високі чини і чиновники, була всесильна система безпеки режиму на одній шостій земної кулі. Була і система забезпечення - роботою, зарплатою, пенсією, безплатною медициною, перспективою безплатної освіти для дітей і онуків. Тобто все те, що нині, в умовах "реформованої" України - з відстані 15-20 років - здається ледь не раєм.

Так, не був Левко Лук'яненко ні справедливцем Кармелюком, ні егоїстом - грабіжником держави, не був і гендлярем-махінатором (як, скажімо, засуджений радянським судом, нині теж відомий в Україні Вадим Рабинович). Левко Григорович Лук'яненко не був кримінальним злочинцем взагалі.

Його батько Грицько Максимович і мати Наталка Олександрівна були рядовими колгоспниками. А він, уродженець Чернігівщини (село Хринівка Городнянського району), розпочав самостійний шлях так само, як і його ровесники-селюки: 17-літнім, у воєнному 1944, був мобілізований до армії, з 1945 року перебував на території Австрії, в 1949-1953 рр. - командир мотоциклетного взводу в Нахічевані (Азербайджан). У 1953 році навіть закінчив офіцерську школу. Та прагнучи не військової кар'єри, а освіти, вступив до Московського державного університету ім. Ломоносова, який закінчив 1958 року. І з дипломом найпрестижнішого вузу СРСР член КПРС, правознавець Левко Лук'яненко став пропагандистом Рахівського райкому КПУ на Закарпатті, а невдовзі інструктором Глинянського РК КПУ вже на Львівщині.

Отже, перед людиною великого життєвого досвіду, освітнього рівня у 31 рік відкривалася кар'єра, коли міг, сходинка за сходинкою, дістатися й до апарату обкому чи ЦК. Як, скажімо, це склалося в того ж Леоніда Макаровича Кравчука.

Але Левко Григорович став на найтяжчу за тих умов стежину - його полонила ідея незалежності України. Як згадує він, ще перебуваючи в Австрії (там дислокувалася радянська військова частина), натрапив на бібліотеку, де були роман Ліліан Войнич "Овод" і збірник поем Рилєєва. "Коли я прочитав поеми "Наливайко" і "Войнаровський" - то була остання крапля, яка остаточно визначила мету мого життя - боротися за незалежну Україну". У 1959 році партфункціонер Лук'яненко рішуче відкидає перспективу парткар'єри, стає адвокатом Глинянської юридичної консультації, а заодно, підпільно, організовує політичну партію - Українську робітничо-селянську спілку, пише її програму, в 1960 році обраний і головою партії.

Діяльність Левка Лук'яненка була розцінена як зрада батьківщині, тобто Союзу РСР, тож і плата за "організаційну діяльність" найвища - смертний вирок. Режим однопартійної системи, як у радянські часи, тому й зветься тоталітарним, що не допускає інакодумства, усе - за піонерським девізом "Будь готов! - Завжди готов!".
через півтора року після повернення із заслання, у 1990-у, він, депутат Верховної Ради Української РСР, став співавтором Декларації про державний суверенітет України, прийнятої спільно з численними депутатами-комуністами. Через тринадцять місяців Л. Лук'яненко стане автором Акта проголошення незалежності України - і вона, самостійна Україна, буде проголошена у день його народження - 24 серпня.

У незалежній Україні упокоїлося бунтівне начало багатьох колишніх дисидентів - затишні кабінети, престижні й високоприбуткові проекти перевели ентузіазм в інше русло - кар'єри і користі. Чимало і колишніх затятих компартійців стали їхніми затятими соратниками в антиукраїнській політиці і антинародному бізнесі.

А Левко Лук'яненко - несхитний у своїй позиції і поведінці. Ставши в травні 1992 першим послом незалежної України в Канаді, він через півтора року на знак незгоди з політикою уряду України подасть у відставку і повернеться на Батьківщину.

Зрештою, хто з істинних борців за долю України дорікнув би Левкові Григоровичу, якби він обмежився роллю "весільного генерала" у всіляких товариствах і об'єднаннях? Літа, втома, цілком достатня пенсія...

Але Л. Лук'яненко - борець! Він торік кинув виклик президентові України Леоніду Кучмі на Всесвітньому форумі українців, звинувативши у зраді інтересів України, нехтуванні інтересами і долею українського народу. Він увійшов у блок Юлії Тимошенко - як борець, як трибун - щоб поруч із колишнім губернатором і колишнім дисидентом, знаменитим академіком і колишнім підприємцем, у супрязі з ідеологічними несумісниками інших опозиційних блоків стати на прю супроти неправедного режиму, за кращу долю України. І в цьому - його щастя. Важке. Але чесне