Р Е Ф Е Р А Т

на тему:

Вячеслав Чорновіл Політичний портрет

Майже чи не наступного дня після “бориспільської трагедії” розпочалася боротьба за чистоту образу В’ячеслава Чорновола. Боротьба не вщухає, а, навпаки, пожвавлюється. Постає питання: між ким вона точиться? Між противниками і прихильниками увічнення пам’яті Чорновола? Та ні, боротьба скоріше розгортається між нинішніми апологетами покійного лідера Руху і чиновницькою машиною, що не раз ударними темпами прагне відзвітувати “барельєфними зображеннями”. У кадрі західного регіону України така боротьба дещо нагадуває звичайнісіньке соцзмагання. Та чи стане чистішим від цього образ?

Опозиціонерство стало для В. Чорновола невід’ємним атрибутом власної сутності, способом буття (modus vivendi). Упродовж 60-80-х рр. він шукає способів самовираження через спротив. Потужним інтелектуальним струменем став рух шістдесятників, формальні рамки якого можемо означити періодом між 1956 (ХХ з’їзд КПРС) та 1965 рр. (перший “покіс” шістдесятництва). В цьому часовому діапазоні політичні переконання В.Чорновола вже відомі каральним органам. Так, 1963 р. він не був допущений до навчання в аспірантурі Київського педінституту, хоч і пройшов за конкурсом. Навіть ще на початку 90-х, коли В.Чорновіл не знаходив спільної мови з рядом співкамерників та “братів по перу” помітною була образа-згадка. Багатьом амбітним шістдесятникам була несимпатичною харизма В.Чорновола, що майже автоматично затінювала решту опозиційних постатей. Дехто з них у приватних розмовах полемічно стверджував, що В.Чорновола не було чутно до 1965 р. Та марно шукати до 1965 р. фактів, які б перекреслювали його подальшу біографію.

Маловідомим є той факт, що В.Чорновіл спершу мріяв про кар’єру науковця. Однак фактично до 1965 р. про кар’єру вченого вже було забуто. Як свідчить Тарас Чорновіл, “надія на суміщення наукової праці й громадської діяльності реально жила десь до середини 1964 р. Домінанта “наукового шляху” вичерпалася ще в 1961-62 рр”. Є підстави подискутувати з тим, що ім’я В.Чорновола було геть невідоме в опозиційних колах до 1965 р. Вже з кінця 50-х рр. він стає визнаним студентським лідером на факультеті журналістики Київського університету ім. Т.Шевченка. Однак на 4-му курсі, щоб не бути виключеним за діяльність у літгуртках шістдесятників, мусив взяти академвідпустку (потім надолужував втрачений студентський час екстерном). Перед арештами 1965 р. Іван Світличний, визнаний лідер руху шістдесятників, помічав у В.Чорноволові харизматичність. Вже тоді позиція В.Чорновола контрастувала зі світоглядними позиціями І.Дзюби та його оточення.

Отож, омріяна кар’єра не здійснилася. Як не здійснилася і мрія про кар’єру науковця Івана Світличного, науковців Михайла та Богдана Горинів тощо. У глибині своєї душі, кожен з яскравих учасників руху шістдесятників мріяв “податися в учені”. Це повною мірою здійснив хіба один з найстарших, Іван Дзюба, який також став прикладом для інших шістдесятників, живим втіленням громадянського подвигу.

Про В.Чорновола на повен голос заговорили лише після серпня 1965р. За протест проти репресій над українською інтелігенцією на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” у Києві був підданий обшукам, допитам і вигнаний з роботи.

В.Чорновіл формується як громадянський публіцист. Його гострі праці 60-х рр. можемо поставити в один ряд з публіцистикою І.Дзюби та В.Мороза.

В.Чорновіл суттєво вплинув на динаміку правозахисного руху і своїм “Українським вісником” по праву може вважатися “Ґутенбергом” українського опору. До 1970 року усі спроби видавати щось самвидавом як у великій “зоні” (на волі), так і в малій “зоні” (у тюремно-табірних умовах) можемо розглядати як “доґутенбергівський”, “дочорноволівський” період.

До модернізації моделі спротиву політичному режимові В.Чорновіл завжди підходив творчо – через перо публіциста. Не меншою мірою у тюремно-табірних умовах він стає організатором акцій спротиву, голодувань, веде боротьбу за статус політв’язня, а на засланні організовував систему зв’язку між політв’язнями тощо. Протягом 1972 – першої половини 1980-х рр. він проносить літературне перо крізь тюремно-табірні ґрати, заслання та кочегарку. Перо не притупилося і вже до 1987 р. коли В.Чорновіл пише резонансного “Відкритого листа Генеральному секретареві ЦК КПРС Горбачову М.С.”, після якого відновлено видання “Українського вісника”. У 1996 р. він був удостоєний Державної премії ім. Т.Шевченка за 1995 рік. Власне, літературно-публіцистичний портрет В.Чорновола невід’ємний від політичного. У часописі “Час/Time” (ще табірна мрія В.Чорновола: бути й в незалежній Україні редактором опозиційного видання) він пише ряд гострих статей, котрі традиційно мають давній полемічний характер. І в політиці він був полемічним публіцистом, нетрадиційним та несхожим на політичних лідерів від плуга чи конструкторського бюро.

Чорновіл і система: гра в “заручини”

На зустрічі із пресою 7 вересня 1996 р. Леонід Кучма висловив про лідера Руху сакраментальну фразу: “Щодо Вячеслава Чорновола. Він великий політик. Але мені це трошки нагадує українське прислів’я про ту жіночку, яка чоловіка хоче мати, дітей і бути незайманою... Він сьогодні тут, а завтра там...”.
Політична система вимагає постійності. Цього й не міг продемонструвати голова Руху.

В.Чорновіл вів свою гру у “заручини” із системою. Система вела свою. Самі “заручини” таким чином перетворювалися у фарс. Кінцевого входження у політичну систему так і не відбулося. Лідер Руху вибудував свій мікросвіт, магнетичне поле, що притягувало і відштовхувало одночасно. Чорновіл пройшов у Русі еволюцію від “бонапартизму” до “цезаризму”: він почав, як Наполеон Бонапарт, але не дочекався свого Ватерлоо. Закінчив політичний і земний шлях майже, як Цезар.

В.Чорновіл очолював Рух за принципом: AUT CAESAR, AUT NIHIL (лат.: або Цезар, або ніщо). Поведінка В.Чорновола